На твердій землі - Сторінка 86

Я розносив тацу з чарками, Снилик з великою цигарою в руці, брав віски і намагався щось сказати… Пані і панове! Пані і панове! Та слухайте! Гей там! Кухня! — Кухня не слухала, вона мала свої проблеми. Марта саме входила в ролю. Вона відмовилась від вина, налила собі смірновки і, тримаючи високо перед собою прозору, велику чарку, незалежно проголошувала: — За нашого анахорета! — Її підтримали Ірина і Ольга.

— За великого парубка! За залізного холостяка! — Панове в цей час вже встигли випити і Снилик, всідаючись назад до фотеля і затягаючись цигарою, почав говорити невідомо до кого, що, мовляв, жарт-жартом, а "ми мусимо його зламати". Він мав на увазі мене, або краще моє парубоцтво. Ця тема всім подобалась і пані навипередки підходили до мене зі своїми чарками і "випивали" за… ітд, ітд… Тобто скоре моє одруження, невідомо навіть з ким.

Всі мої кімнати наповнились шумом, зчинився гармідер, настрій скоро підносився, ми вже пробували танцювати під звуки "Філіпса", ніхто нікого не слухав, всі говорили, відчувалось, як вгинається старий поміст від надмірної намаги танцюючих, і саме в запалі цієї прекрасної метушні, десь перед одинадцятою годиною, до моїх дверей хтось постукав і коли я відчинив, на порозі, на снігу стояв високий лисий добродій у фраку, який старанно вибачався за турботи і куртуазійно передав усне запрошення шановної леді Сомерсет, щоб ми всі цілою нашою ватагою, загостили до неї і зустріли разом з нею Новий рік. Ця незвична подія мене приємно заскочила, я запросив добродія у фраку до середини, в його руці миттю опинилась склянка віски, ми обступили його колом і дуже шумно "гіп-гіп" випили за його здоров’я. Виявилось, що цього не досить. Снилик висловив ще одну думку. За здоров’я пані Сомерсет! Ще раз "гіп, гіп" і іце раз випито. Після того" всі ми "вирішили" дуже справді шумною ватагою переселитися до моєї сусідки це була винятково цікава пригода, коли ми, не тримаючись стежки, хто, як міг, не відчуваючи ніякого впливу температури, брели по коліна снігом, при чому жінки у своїх назувках, постійно вимагали якогось втручання, а коли я намагався помогти Марті, яка відстала від нас і мало що не загрузла в снігу, вона просто кинулась мені на шию і притискаючись гарячою щокою до моєї щоки, пристрасно шептала: — Ти, ти, ти! Я знаю! Я знаю! — Я намагався визволити її з її негоди, але вона впиралася, так що я мусів її майже нести, при чому до моїх черевик вже набилося багато снігу і я плутався поміж засипаним снігом бур’яном, готовий що-хвилини повалитись у якусь кучугуру. І коли ми виплутались під будинок пані Сомерсет, який весь привабливо світився і на подвір’ю якого стояло з пів тузина авт, ми були обсніжені і пом’яті, ціле наше товариство гармідерно увалювалось до розкритих дверей, не зважаючи на ніякі правила поведінки, де нас зустрічала сама пані Сомерсет у гарній, модній, попелястій сукні, як звичайно під впливом алькоголю з розкритими обіймами. Вона всіх нас гарно вітала, а Снилика і мене обняла і оздобила наші щоки рожевими відбитками своїх уст.

Її просторий, затишний, з великим ватраном, міцно натоплений сальон, а далі за ним велика старомодна їдальня, поєднана ще далі з кухнею, були заповнені людськими постаттями різних статей і кольорів, які в моїх п’яних очах видавалися ілюзійними привидами, що без-цілево снувалися у задимленому просторі. Пані Самерсет намагалася нас знайомити, я вислухав з десяток прізвищ, ні одного з них не затямив, всі мішалися у одну масу, Катруся, у дуже елегантному фартушку, підносила нам чарки якихось напоїв, ми механічно їх брали і механічно випивали без ніяких церемоній, біля мене весь час трималася Марта, а я, пригадую, був вражений великим портретом над ватраном якогось елегантного молодого пана у фраку, якого я вже не раз мав нагоду бачити, але який аж тепер вразив мене своєю самопевною, гордою поставою. Не знаю, яким чином це помітила пані Сомерсет, яка із-за мого плеча делікатно пояснила, що це її Генрі, я стояв і дивився мовчазно зі склянкою в руці, в ватрані догоряли кілька великих полін дров і крізь мою затуманену уяву поставала картина великого минулого. — Чудовий! — вирвалось у мене. — Чудовий: Скільки він мав років? — Тридцять п’ять, — почув я відповідь. Я струснув головою, не відставляючи склянки, обняв за плечі Марту і пані Сомерсет і ми відійшли в напрямку їдальні, де на широкому столі було розложено багато всілякого їстивного. Тут вже були всі наші, Снилик і Михайло заїдали збоку настоянки з тарілок, які вони незграбно тримали в руках, пані Ірина накладала на тарілку шматки індика., а побачивши мене, передала це мені — Дозвольте і мені за вас подбати, — казала вона, на що я великодушно погодився і в моїх руках опинилася тарілка, повна всілякої мішаними, з якою я не міг легко впоратись.

Довкруги було багато рейваху, гомону, приходили і відходили різні постаті, мінялися словами, набирали їжу, наливали склянки, ніхто ніким не цікавився довше, всі були разом і кожний зокрема, спонтанно десь в куті за ватраном заграло радіо, в коридорі почався танець, який передався до сальону і я навіть не зчувся, як почав танцювати з Мартою, яка дивилася мені у вічі впертим темно-заразливим поглядом, а я помітив якраз Михайла з червоним обличчям з цигарою, якого напевно наділив його Снилик, який дивився в наш бік і чогось дуже сміявся. — Ви мене не пізнаєте, — казала Марта. — Все одно її тут нема, — додала вона, ще поки я знайшов відповідь. Я щось буркнув невиразно. — Я з вами танцюю вперше, — казала вона далі. — Вперше? Не вірю, — відповідав я. — Сьогодні вперше… — Но-но-но! Ми ще десь… напевно… А коли ж вперше… Ви гарна жінка… Я вас люблю, — мимрив я незучаснено. Це була безладна мішанина слів серед безладного руху і звуків, до яких долучились якісь звідкільсь співи, і мені видалось, що це там далі співала пані Ірина.