На твердій землі - Сторінка 90

Що мав робити? Ми погодились. Взагалі з нею виходило просто. Нічого зайвого Що мені залишалося — встати, забрати свої речі, поцілувати її в щоку і сказати допобачення. Я так і зробив, за винятком цілування в щоку. Замість того — мило подякував, сказав допобачення, вона мене провела до дверей й помахала рукою.

На мене війнуло запахом подружжя, далебі це так зворушливо, така прониклива теплота і, можливо, це вперше я щось таке лідчув. Коли я йшов до автобусу, мені було лекше, мороз пахнув бозом і синє, високе небо розкривало обійми для поцілунків. Мій автобус біг, як грайливій пес, насупроти сиділа плятинова бльондинка у короткій, кокетливій жакетці, а її довгі ноги викликали мене на двобій.

Коли ж вечором вернувся, моя хатина нагадувала аптекарську склянку, все шо могло блищати — блищало, моя завжди розбита постіль дбайливо застелена, у печі гомонів вогонь, в повітрі тепло на плиті готова, гаряча вечеря — міцна, куряча юшка, теплі віденські ковбаски з тертою картоплею, тарілка, ніж, виделка, ложка, склянки, салата. Все на місці, нічого не забуто. І навіть писулька: "Смачного, Павле !" Лишень самої авторки цієї паради ніде не було. Все зробилось само. Чарівний гокус-покус.

І як це все назвати і зрозуміти? Такий ґвалтовний контраст до звичного мого ладу. Я звичайно приходив, був утомлений, розпалював піч, ставив чай, їв щось холодне, не вживав посуду, не тримався порядку. І враз цей свіжий дотик, і все так свавільно ожило, я був на-правду здеформований, збитий, з дороги, побачив інший напрям… Я насвистував каріоку і хотів танцювати. На всіх моїх, як казала Марта, вівтарях стояли фото-іконки моєї Лени, звичайно в їх очах я бачив ласку богині, але тепер вони дивилися здивовано. Що, мовляв, сталося?

Що, мовляв, сталося — питалися також кімнати зо всіма їх антикварними атрибутами. Після вчорашньої моєї спальні, вони раптом скорчились, я міг торкатися рукою їх стелі, з їх стін плаксиво стікали потьоки сирости, з полатаних вікон несло морозом. Особливо розпачливо виглядала моя збірка кишенькових видань, яку я безсоромно величав бібліотекою. Вибач Джоне Стейнбеку, вибач Джесимін Вест, вибачте всі інші. Я пролетар. Не можу дарувати старим римлянамі, що вони це слово видумали.

Розуміється, я знов "ночував у Катрусі" — преодіозне, зухвале положення, що наводило на безліч розважань звичайно нічим не виправданих, дарма що моя партнерка так блискуче відповідала для цієї біблійно-райської ролі. Знов та пишна широка постіль, та патетична їдальня, всі ті наші розмови, блискучі сині очі і тонкі лебедині руки. Я довідався, що пані Сомерсет все таки покращало, її стан не є абсолютно загрозливий, що вона дякує за квіти і надіється скоро вернутися до дому. Це була гарна новина. Не знаю чому, але в цей час це була наппавду дуже гарна новина. Ми обоє мали найкращий настрій, не дивлячись на одну прикрість, що я силою змусив Катрусю прийняти заплату за її сніданки. Мені було також особливо приємно направити одну клямку дверей відчинити кілька вийнятково неслухняних склянок з мармелядою, витирати в кухні посуд. Я ніколи не подізрівав, яка це приємність витирати посуд, коли його миє якась особлива партнерка. Інколи це може видаватися, що ти граєш на піяніно в чотири руки якусь музику. Всілякі ті варіяції поглядів, ті фуґи рухів, ті консонанси окремих слів, все це вкладається у рапсодію про Паґаніні.

Але наша музика не тривала довго, по тижневі, а властиво по дев’ятьох днях, вернулася пані Сомерсет, її хвороба попустила, лишень їй було заборонено пити й курити — найсуворішнй присуд, з яким вона ледве чи дасть собі раду. Я, очевидно, вернувся до моєї принишклої хатини, яка безнадійно втратила для мене всі свої принчди. Зате я набув щось багато більше, можливо найбільше, можливо рішальне… Я ще, очевидно, не здавав собі справи у цих моїх розшуках, дослідах, спостереженнях, але я виразно відчував, що я починаю вростати у якийсь певний ґрунт. Катруся, звичайно маломовна, по деякому часі ще більше замовкла, її вся мова перейшла до очей, до рум’янців щік, до мелодії рухів. Коли я вечорами, або ранками вертався з праці, моя хатина була насичена Катрусею, як губка водою, все там мало її запах, на всьому намацально відчувалась її присутність Всі мої речі, моя білизна, мої одяги, моє взуття, моя їжа. Вона входила до мене не питаючись, відходила не питаючись, наповняла мою уяву не питаючись, бунтувала мою кров не питаючись.

І взагалі її біографія це біографія мого приречення. Їй двадцять п’ять років. Вона розвинена і здорова. Вона не мала товариства. Вона віддана своїй господині. Вона вдячна долі. Вона їздила інколи на забави до Торонта. Вона шукала пари. Через неї Снилик дістав цей "об’єкт" продажу. Через неї я набув це місце. Через неї я і пізнав пані Сомерсет. Сам Господь Бог — Пантократор, на своїй ласкавій долоні, підносив мені цей неоціненний дарунок.

Лишень… Поза цим… Десь там гень за тим озером, як схід сонця, у тому просторі ріки св. Лаврентія, за тими тисячами островів, лежав град хмарочосів, стояла Монт-Роял і сонячний, осінній день, і шелестюче і ржаве листя і готель ля Саль. І ще те Сімко з блискавками і громами, як один страшний суд і присуд. Ні. Це було невловиме добро, вийнятково брильянтини перстень пізнань, наддосвітній світ огненних горінь. І я не певен, чи Катруся могла бодай припускати, що щось таке на землі існує. Вона бачила стіни моєї хатини, бачила дивовижні на них малюнки, бачила фотографії розставлені по всіх кімнатах, бачила мою порожнечу, мою самоту і тугу, мою заворожену печать добра і зла, застиглого в моїх очах, як тяжість каменю. Хто мав порушити ці забльоковані границі відсутности пана цієї господи?