На твердій землі - Сторінка 96

У цих саме днях до моєї хатини під’їхала стара, обдріпана, трьохтонка джі-ей і з неї без поспіху виліз присадкуватий добродій у чорних окулярах, який подав мені візитівку — "Сарабіні і Ко — Бюльдерс енд Девелоперс оф Модерн Говм Комюніті". Дуже приємно. Чим можу служити? Чи не є я власником оцього поземку? Я підтвердив. Його фірма розбудовує весь цей терен і мала б намір заокруглити свою територію по цей бік річки. Чи не мав би я наміру продати цей шматок ґрунту?

До певної міри це збігалося з моїми намірами, лишень останнім часом вони поважно відхилилися від своєї мети. Мій всезнаючий Снилик минулої осени пророчив, що за два — три роки я дістану по десять тисяч за кожний акр, але його пророцтво шалено розминулося з часом. Останній місяць, останні тижні, а особливо останні дні показали виразно, що питання цих акрів, це питання не років, а годин. І саме цей фактор поважно вплинув на мої наміри. Постало багато нових питань, а між ними і це, чи я мушу конче ті акри продавати. Ми вже мали нагоду зустрічатися з нашим тріюмвіратом і думати про власну будівельну базу, але коли б навіть не це, я маю всі дані, що мої акри можуть стати поважною підставою занятися будівництвом навіть на власну руку. Саме тепер над цим я думав. А коли я запитав представника Сарабіні і Ко про ціну, він без надуми подав десять тисяч за акр. Це значило, що моя ціна може бути значно вищою. Скільки треба капіталу, щоб почати будувати на власну руку? Відповідь Снилика була: сто тисяч. Я міг на своїх акрах розраховувати на десять будівельних об’єктів.

— Гаразд пане… — Артурі, — підсказав мені мій гість. — Артурі. Маю вашу адресу і в короткому часі ви дістанете відповідь. — Добре. Дякую. Надіюсь позитивну. Тим часом допобачення!

Не встиг ще пан Артурі завести свою джі-ей, як я вже набирав число Сниликового телефону. — Гальо! Тут Данилів… Так і так. По десятці за акр… — Що ж ти на це? — Хотів би зустрітися з тобою… — Сьогодні вечором. О пів на восьму. Гріл Вікторія.

Я мав нічну зміну о годині одинадцятій. За дня я мусів звичайно спати. Але була така спокуслива провесна, що я не мав відваги тратити дні. Представник Сарабіні і Ко збільшив пульсацію моєї крови і я вдесяте виходив на терени моїх володінь до того місця, звідки починається схил до річки і де я плянував положити межу моєї майбутньої резиденції. Це було засадничо відважне підприємство, я мав намір задержати за собою цього пів акра здовж алеї Матіяса поруч з оселею пані Сомерсет в тіні тих прекрасних сосон і тих яблунь з краєвидом на південь, на долину, на плакучі верби, на річку і мої джунґлі над річкою. Уявлялась картина новенького бонґало на вісім-десять кімнат з розгонним баром у підвальному просторі, великими на всю стіну передніми вікнами і з виходом на розлогу відкриту веранду з балюстрадою, вазами і широкими сходами зі сіро-жовтого сирого каменю зі заднім подвір’ям, оточеним зеленими травниками і клюмбами квітів.

І саме ця уроєна картина, яка стала для мене ідеалом, гальмувала ціле моє підприємство разом з будівництвом, пані Сомерсет і Катрусею. Бо в центрі всіх моїх невральгічних мрій я бачив один тільки фокус — Лену.

Без неї все це не мало сенсу… Ані опертя, клімату, стилю. Я бачив її на нашій соняшній, заповненій квітами, веранді у її білому, поляпаному барвами робочому халаті з палітрою перед мольбертом, я бачив її вечірньою добою у темно-сатиновій піжамі й кімоно у нашому са льоні, погрузлу недбало у глибокому, кольору слонової кости фотелі з книгою, освітлену широким кругом світла зі стоячої лямпи, я бачив її у легкій домашній накидці зайнятою в її просторій, завішеній, як картинна ґалерія, робітні, я бачив її у довгій, прозорій, нічній сорочці нашої ясної, легкої, просторої спальні.. Я бачив її спокійну, величну постать на тлі нашої барвистої, соняш’ної оселі з її вишуканими кольорами, при сході і заході сонця, при місячних ночах, за злив, громів і блискавок, за лагідних, мирних, теплих вечорів і ночей.

Лена стояла у центрі, у центрі всіх центрів, у найуявнішій уяві, у моїх тільцях крови, у віддиху, у смутку і радощах, у мріях і ділах щоденних. А разом стояла виразна ділема: або то вона, Лена, або то будівництво, фірма, Катруся, пані Сомерсет. Або то я продаю частину своїх акрів і будую свій підхмарний замок, або то задержую всі акри, одружуюсь з Катрусею, закладаю родину… Ха — ха… Які привабливі перспективи. Коли б не цей туман невідомости, в якому я заплутався з душею й тілом.

Бо ж де є та моя чародійна фікція Лена, за якими далями, просторами, океанами? Чи вона справді вернеться — туман, туман і непроглядність. Іноді здавалося, що вона ось тут на досяг руки, що вона лиш вийшла і зараз буде назад, а знов іноді, під час моїх депресій і зневіри, я був переконаний, що вона відійшла і розчинилася в просторі назавжди. Де дійсність? Куди скерувати погляд?

Розуміється, я люблю будівництво, це стара моя пасія, маю в руках добрий початок, бачу мету… І разом…

Засадничо, ця тема була основною наших нарад зі Сниликом. Він мав найбільше досвіду в таких оправах, а також викликав у мене найбільше довір’я. Після всіляких міркувань, і не без мого натиску, ми прийшли до переконання, що моя ідея будівничої фірми є дуже добра, реальна і виправдана, але ми ще до неї не цілком готові. Потрібного нам основного капіталу годі одразу дістати, це було б понад наші спроможності, а будувати два-три будинки це не вихід з положення. Це можна робити без ніякої фірми, власними руками. Чи не краще зачекати, торгувати далі, чим дасться, а за рік за два, міцніше підкувавшись, приступити до справжнього діла.