Над Чорним морем - Сторінка 4
- Нечуй-Левицький Іван Семенович -— Чи ви знаєте, яку неприємну звістку я вам скажу: батько мій не згоджується пускати мене в університет,— сказала Саня.
— Не може бути!— промовила Надежда Мурашкова.— Чудно мені. Твій батько людина розсудлива, просвічена, любить тебе.
— От через те він і не хоче пускати мене, що мене любить,— сказала Саня,— але я таки поставлю на своєму. Я бажаю вищої просвіти й її таки добуду! Ми можемо добути своїх прав, прав женщини, тільки через вищу просвіту.
— Просись у батька й їдь з нами в університет,— обізвались дві сестри Махнівські,— ми без тебе не поїдемо.
— Поїду, хоч мушу посваритись з батьком. Що я раз задумала, те повинно статись,— сказала Саня й вдарила легенько рукою по столі.— Я присвятила себе педагогії, й педагогії, передніше за все, для женщин, щоб вивчати й довести до вищого розвитку наших принижених сестер.
— Тільки з вищою просвітою ми станемо вольні, матимемо право жити самостійно, знайти будлі-яку службу і… потім виходити заміж по любові або й зовсім не виходити, як кому буде уподобніше. А то знаєте, як буває на світі: панни часом йдуть заміж не по любові…— обізвалась Надя Мурашкова.
— Куди там по любові!— сказала Саня.— Хто виходить заміж по серцю? Йдуть заміж так, як паничі займають урядові місця. Яка ж там любов! Вийди отак заміж та й раюй: літай в ефірі небесному, позирай на якусь чорну бороду та нюхай небесний фіміам цигарного диму. Ото рай! ото щастя!
— Або милуй та цілуй якусь гладку товсту морду, що й глянути гидко, — сказала Мурашкова.— Це теж світлий рай!
— Жарти жартами, а вчора мачуха дуже мене розсердила. Вирекла таку гадку: коли панна йде в університет, то це все одно, що вона йде в солдати. Аж до сліз мене довела.
— Твоя мачуха й деякі панії дивляться на жіночу вищу просвіту як на якісь нові модні сукні та капелюші незвичайного фасону,— сказала Мурашкова.
— Ти, Надю, бачила, який капелюш виписала собі а Парижа, мадам…
Саня оглянулась і спинилась. В кімнату ввійшла наймичка.
— Мадам «Люлю»…— сказала Саня наздогад…
— Бачила, бачила,— сказала Мурашкова.— В неї грошей сила, то й дуріє.
— А мадам «Сусу» оце пустилась в лібералізм: попиває не винце, а таки горілочку… з молодими гусарами… Це вона так чудно розуміє лібералізм, — сказала Саня.
— А мадам «Муму»!— сказала Мурашкова, вкорочуючи прізвища й поглядаючи на двері, куди вийшла наймичка,— виписала оце недавно для гостинної ту мебіль, що була в Парижі на виставі; за одну камоду втелющила тисячу карбованців! А полюбовників у неї! По два разом крутяться коло неї, бо, мабуть, одного мало. Дуріє з нудьги та од розкоші. Ні, якби в їх було менше грошей, то й не дуріли б. Економічне, соціальне питання— це для мене перше од усього. Я практична людина передніше за все.
— А оце недавно мосьє «Куку» казав знайомим: «В мене вже заведено програти щороку в карти двадцять тисяч карбованців! Такий в мене звичай». Нівроку! Двадцять тисяч карбованців! Це не жарти. А скільки можна за ті гроші позаводити шкіл? Навісніють од розкоші,— сказала Саня.
— Якби їх усіх поставити до роботи, щоб самі собі заробляли на хліб, то й не дуріли б,— сказала Мурашкова.— Оце позавчора молодий гусарик «Зузу» катав на коні й хотів перескочить через екіпаж, в котрому їхали його знайомі панни. Це теж розумні жарти.
— Мосьє «Гого»! Теж гарний!— сказала Махнівська.— Оце недавно позивався з мужиками й одтяг у їх поле, що вони орали ще, мабуть, споконвіку… але… не мали документів чи їх десь втеряли. Хоч і в самого мосьє «Гого» теж не було документів на ту землю.
— Знаєте, яке питання кинув мені вчора Комашко, та ще з докором? — сказала Саня.— Він докоряв мені, що я космополітка, не знаю й не люблю народу, що я не національна людина, що я не дуже-то демократка. Він вважає космополітизм на Україні і в усій Слов’янщині без національного грунту за непотрібне, не сьогочасне й навіть шкідливе діло. Я задумалась над цим новим для мене питанням.
— Гм… гм… Я не знаю народу… Я зросла в місті.. Гм… трудно… це для мене нова ідея…
— А мені не трудно, бо я зросла в Херсонщині в містечку, бо я знаю, що я українка. Хіба ж ви великоросіянки?— говорила Махнівська до паннів.
— І то правда… по національності— ми ні се ні те. Але ж я ніяк не погоджусь в цьому принципі з Комашковим,— говорила Саня.— І то правда, скільки тих принципів на світі? скільки ідей? Голова ходором ходить, як почнеш міркувати та метикувати…
— То не метикуй. Адже ж мадам «Муму» та «Сусу» не дошукуються та й сплять спокійненько,— сказала Мурашкова.
— Гм… Цебто— живи, аби тільки животіти… живи життям курячим. Спасибі за раду,— сказала Саня.— Комашкова думка збиває мене просто з пантелику. Я знаю, що націоналізм прусський— діло консервативне й негуманне, бо робить діло непотрібне для культури, пригнічує інші народи. А Комашко каже, що український націоналізм— то зовсім інше й нове діло, бо він злучується з гуманними, просвітніми принципами, з прогресом, встоює за маси, за народ. Український націоналізм, навіть історичний, козацький, а найбільше в своїй давнішній формі був теж— свобода й прогрес. Передаю його розмову до слова. Мій папа згоджується з Комашком і думає так само, як і Комашко. Тим часом ці усі принципи для мене мало зрозумілі. Ніяк не перетравлю їх в думках.