Над Чорним морем - Сторінка 49

«От і добре! Нема нікого. Публіка розбрелась. Ой, коли б швидше знайти той плисковатий камінь! А от і камінь, а на камені мріє якась темна постать. Саня! вона!»— аж крикнув Фесенко. Його серце розгорілось, він простяг руки до Сані.

Під його руками зашелестіло листя.

— Що це за диво!— крикнув Фесенко.

Він придивився, полапав руками: на камені лежала купка сухого зілля. Певно, няньки наложили, граючись з дітьми.

Фесенко полапав руками й тільки рота роззявив. Він не йняв віри своїм очам.

«А де ж Саня? Може, вона опізнилась?»— подумав Фесенко.

Він тернув сірничок, глянув на годинник: вже була половина десятої години.

«Чи не втопилась часом в морі? Може, ждала мене, ждала та й шубовснула з скелі в море»,— подумав Фесенко.

Він надійшов над самісіньку кручу, глянув униз: нічого не було видно, тільки хвильки лисніли проти заходу під скелями.

«От буде слава, як Саня втопиться через мене! Заговорять усі в Одесі. Можна буде надрукувать в газетах. Самому ніяково слати в редакцію… Дам три карбованці Селабросові, то це ледащо за усе напише,— марив Фесенко, поглядаючи на море.— А може, вона поклала цю траву, щоб сховати в йому до мене лист? Гм… гм…» Фесенко облапав сухе зілля. Всередині нічого не було. «Якась містифікація! Хтось мене дурить!»— подумав Фесенко.

«Догадуюсь, чиє це діло! Це робота Комашкова. Потривай же, будеш ти пам’ятать і за Саню, і за цю штуку»,— думав Фесенко.

Він шпурнув зілля в море і тихою ходою пішов назад до станції.

«А може, це чиїсь жарти? Жартував же не раз і я з дівчатами на усякі способи,— думав Фесенко,— писав же до одної, що повішусь в міському садку, як не вийде до мене…»

Послала анонімний лист в місто поштою до Фесенка не Саня, а штукарка Христина, що знала за все.

Таку містифікацію вона з нудьги робила не одному Фесенкові…

Вернувшись додому, Фесенко вглядів на столі другий лист, присланий по городянській пошті. Він розгорнув листа й побачив свої власні анонімні утвори з невеличкою припискою.

«Штука не вдалась! Вгадали капосні, хто посилав їм ці листи. І хто ж би то оце вернув мені листи? Стара Навроцька пойме віри цим листам і не схотіла б їх вертать по моєму адресові. Старий Навроцький незугарний до таких жартів. Та вони й мого адреса не знають. Це робота Комашкова та Санина. Комашко знає мій адрес… Потривай же! Я ж тобі оддячу! Я тебе з’їм без солі!»

— Вб’ю тебе! Підкопаю під тобою яму, і не я, а ти впадеш у цю яму, — говорив вже голосно Фесенко.— Саню моя! золото моє! як я тебе люблю! Я ладен оддати усе на світі за твій обнімочок, за один твій поцілунок. З іншими я жартував без кохання, а тебе кохаю щиро, гаряче, кохаю без міри!

Од того часу Фесенко почав обговарювати та судить Комашка, де тільки було можна… Одного вечора на бульварі за столиком в кофейні він углядів кишиневського директора й кружок інших директорів, що поз’їжджались в Одес на прогуляння. Він присів до їх і накинув на репутацію Комашкову покривало чорніше од чорної ночі… Анонімні листи на Комашка полетіли і по вищій інстанції…

VIII

Через кілька день Мурашкова запросила Саню до свого номера. Вона дістала з Одеса лист на свій адрес, але для передання Сані. Саня розгорнула лист. Лист був од Комашка.

«Олександро Харитонівно!— писав до неї Комашко.— Пишу до Вас лист, бо не маю надії стрінути вас насамоті й поговорить з вами. Я вам щиро одкрив своє серце, свою душу… Без вас я не можу жити. Я тільки живу й животію вами. Ви признались мені, що маєте до мене симпатію. Ваша ласкавість до мене в останній час дає мені надію, що я не втратив вашого приятельства, вашої симпатії. Скажіть мені останнє слово! Коли я не маю місця в вашому серці, то нехай я лучче ніколи не бачитиму вас… щоб загоїти моє серце».

Саня прочитала лист і задумалась.

— Що він пише до тебе?— спитала Мурашкова.

— На, читай!— сказала Саня.— Питання стає дуже ясно й категорично.

— Правда, що категорично,— сказала Надя.— Що ж ти думаєш тепер вчинити?

— Писала б до його, та багато доведеться писати: це він становить для мене питання мого живоття й моєї духовної смерті…— сказала Саня й трохи не заплакала, схиливши голову.— Треба б мені докладніше поговорити з ним. Але де його поговорить? Мачуха йде проти його. Дома мені ніяк не можна поговорити з ним.

— То виклич його сюди листом та й поговори з ним отут в моєму номері або в парку,— сказала Мурашкова.

— Одже ж ти добре радиш мені,— сказала Саня і, взявши лист паперу, зараз написала до Комашка.

«Спасибі вам, Вікторе Титовичу, за вашу щирість. Довелось би мені багато писати до вас, якби я думала списать усі мої бідні думки. Прибувайте до мене сьогодні надвечір. До нас не заходьте; йдіть в номер до Мурашкової. Там я вас ждатиму. І ваші принципи, і ваші пересвідчення мені до мислі, до серця. Я вже покинула космополітичну плутанину і симпатизую вашим поглядам. Мені, як і всім чесним і щирим людям, треба присвятить свою діяльність на користь рідному краєві, Україні. Я щиро прихильна до вас; серце моє за вами, але… є притичина, яка стає нам на дорозі. Я сама гаразд не знаю, що мені почати, що мені діяти. І поради нема в кого питать».