Над Чорним морем - Сторінка 56

— Та й модна ж ви людина! Які чудернацькі рукави вашого пальта!— крикнув Бородавкін, трясучи Фесенкову руку.

Рукави сірого делікатного кольору пальта були скраю обшиті чорним оксамитом з чудернацькими кучерявими рідкими визубнями. Здалеки здавалось, що на широких закарвашах рукавів поначіплювались не то раки, не то чорні павуки. Фесенко для оригінальності сам вигадував собі таке, хоч на це й не було поведенції в панів.

— Подумайте собі! Два тижні, як я пошив собі таке пальто з чорними оксамитовими закарвашами на рукавах, а це дивлюсь на бульварі, десять душ якраз в таких самих сіреньких пальтах, з такими ж достоту закарвашами. Так і пішло, так і пішло! —чванився Фесенко.

— Честь вам і слава! Вподобу маєте дуже естетичну!— обізвався Комашко.

Фесенко зрадів, бо не постеріг іронії, його очі стали ласкавіші.

— Яке погане місто Одес!— сказав Фесенко. —Тиждень оце шукаю ґудзиків до рукавчиків та до жилетки; передививсь усі магазини і… не знайшов.

— То випишіть з Парижа, коли в Одесі вам у цьому недостача,— сказав Комашко і засміявсь просто в вічі Фесенкові.

Фесенка неначе шпичкою кольнуло в бік; він втямив, що Комашко сміється з його й глузує.

— Нехай вже філозофи виписують моди з Парижа. Я обійдусь якось і без Парижа,— сказав сердито Фесенко, і чоловічки його очей закрутились, завертілись. — Мені здається, що не так ганьбить чоловіка виписування ґудзиків з Парижа, як дурні хлоп’ячі жарти, схожі на жарти сільських парубків…

— На які це, паничу, жарти ви натякаєте!— крикнув Комашко.

— Ви самі добре знаєте, на які,— сказав Фесенко.— Їхати вночі на Малий Фонтан… писать нікчемні листи— це така штука, на яку хіба здатний дурненький гімназист, а не…

— Що ви торочите? Який Фонтан? Які листи?— промовив Комашко.

Фесенко почутив, що шпичка кольнула його і в другий бік.

— Це підступ, а не жарти! Цього не зробить мужик!— репетував Фесенко на всю вулицю.

Очі в Бородавкіна замиготіли од цікавості: Фонтан, анонімні листи страшенно його зацікавили. Він насторочив вуха, як той кінь, що прислухається до несподіваного шелесту в лісі, в гущавині.

— Я подлим ніколи не був і не буду. Чого ви напались на мене серед вулиці й репетуєте на ввесь Великий Фонтан? За які листи ви торочите? Оце так брехня!— обізвавсь Комашко.

— Та скажіть-бо, що то за анонімні листи, що то за Фонтан? Скажіть, будьте ласкаві!— благав Бородавкін, і в його од цікавості неначе засвербіло коло серця.

Але Фесенко його навіть не слухав. Він розлютувався, розчервонівся, верещав, махав руками, наче простий сільський парубок. В той час зовсім він забув за удавану делікатність манер.

— Таку штуку можуть встругнути тільки ліберали, радикали, такі, як ви!— кричав Фесенко.

— Так чеплятись нізащо можуть тільки такі шовіністи, як ви, що ладні по тричі на тиждень зміняти свої пересвідчення з вітром! Жаль мене бере, що ви такий молодий, а вже ламаєте свою душу,— сказав Комашко.

Мавродін кліпав своїми великими тихими очима на Комашка, неначе казав: «Не зачіпай-бо лиха!» Комашко навіть не примітив того.

— Бога ради, не кричіть, бо вже люде збігаються,— втихомирював Бородавкін. — Зійдім з вулиці в те провалля.

— Знаємо, куди ви дивитесь! Ви дивитесь на Женеву та Лондон,— репетував Фесенко.

— Ба неправда!— крикнув Комашко.— Я дивлюсь на Україну, та й годі. А ви дивитесь в Париж та на свою кишеню,— сказав Комашко, й його тонкі ніздрі затрусились, а лице зблідло.

— Одначе прощайте! Час мені йти до Навроцьких,— сказав Комашко.

— І я там зараз буду!— гукнув Фесенко.

— Опізнились! Ви скорчитесь в три погибелі, і плазуєте, і скрізь пролазите, але там не пролізете,— різко говорив Комашко, показуючи рукою на гору, де була гостиниця.

— Проліземо й там!— гукав Фесенко вже з балки, кудою повів його за руку Бородавкін до себе.

— Та ходім-бо, пограємо в карти, бо все одно— вам не годиться до Навроцького йти: туди ж пішов Комашко,— сказав Бородавкін.

Злість душила Фесенка. Він почервонів, трусивсь, як в пропасниці, і все лаяв Комашка, йдучи балкою попліч з Бородавкіним. Він ненавидів Комашка і за Саню і через те, що Комашко був талановита людина і міг стати йому впоперек дороги на службі та випередить в кар’єрі.

Стежка вилася по дні балки, подекуди закиданої сміттям та гноєм. На праву руку повертала стежка нагору, до одної гарненької дачі з блискучими шибками, з ґанком, оповитим диким виноградом. Фесенко повернув на ту стежку. Він гадав, що на тому ґанку вони будуть грати в карти.

— Не тудою-бо! Ми живемо не в таких багатих дачах. Моя жінка нахильна до сільської ідилії. Ондечки на горбику наша дачка, наша ідилія!— сказав Бородавкін. Він показав рукою на просту міщанську мазанку.

Фесенко глянув на ту дачу й насупив густі брови.

— Повертайте на ліву руку, на ген оту стежечку,— гукнув Бородавкін. Стежка з балки повела на горб через густі колючки.

Фесенко був взутий в тоненькі трикові сірі черевики. Колючки кололи його в литки через шовкову чесучу і в ноги через трико.