Над Чорним морем - Сторінка 72

— Добре, нехай буде так,— обізвалась Махнівська.

На темно-синє море впав промінь вінком. Промінь довго-довго горів і погасав помаленьку, поки зовсім погас. Усі з цікавістю кмітили й водили очима за ним.

— Твій вік буде довгий,— сказала Саня до Махнівської.— А ну тепер нехай буде мій вінок.

Промінь, чималий і ясний, ясний, як сонце, впав на море й запалав, але горів не так довго й раптом погас.

— А тепер загадаймо на Надине щастя,— обізвалась Саня.

Білі смужки з хмарок неначе роздерлись в одному місці. Блиснуло синє небо. На морі одразу зайнялося широке огняне плесо, дуже запалахкотіло, блиснуло й згасло в одну мить.

— Цебто й вік мій згасне так швидко?— обізвалась Мурашкова й засміялась, але сміх її зник так швидко, як швидко згасло на морі те золоте марево. Мурашкова задумалась. В неї брови насупились. Вид став поважний, як темно-синє море.

— Баби скрізь баби, чи в селі, чи в місті: скрізь однаково ворожать. Ой ви, ворожки, знахурки!— промовив хтось позад молодої компанії.

Усі разом озирнулись. Саня аж кинулась. Позад їх стояв Селаброс і насмішкувато дивився на паннів. Він закрався на тоненьких ніжках вже давненько, як закрадається десь з-за куща оксамитовими лапками кіт.

Мурашкова оглянулась, почувши Селабросів голос, і в неї в грудях зайняло дух. Селаброс стояв гарний, неначе Вакх, облитий матовим молочним світом з хмарного білого неба, як бувають освічені зверху, з скляної стелі статуї в великих музеях, його класичного лиця не псувала ні одна пляма тіні. Біле покривало з бриля падало складками на плечі й прикривало чорні блискучі кучері. Очі світились вогнем кохання. Повні губи лисніли.

Селаброс зирнув на Мурашкову своїми гострими й солодкими очима. Вона не видержала його погляду й спустила довгі вії на щоки.

— А що, налякав бабів знахурок?— обізвався Селаброс.

— Коли ви, Аристиде Тарасовичу, одвикнете од ваших критських компліментів? — спитала Саня.

— Чи од критських, чи од одеських,— перебив її Мавродін.

— Які ж ми баби? Якби усі літа нас трьох скласти докупи, то може б аж тоді й вийшла одна баба,— сказала Саня, наламуючи язик на український лад і мішаючи в свою розмову українські слова.

— Коли так, то вибачайте,— сказав Селаброс.— Як я чую, і ви починаєте українствувать! Коли так, то можете в мене навчитись по-українській.

І Селаброс заговорив чистою народною українською мовою.

Селаброс привітався до усіх, знявши бриля.

— І етнографи, і народні художники тут з паннами,— сказав Селаброс, подаючи руку Комашкові та Мавродінові.

— І етнографія річ наукова, але ви маєте діло з культурниками,— сказав жартовливо Комашко.— Наше діло культура, просвіта й добро нашого краю, культура української мови й літератури. Не піднімайте лишень нас на сміх.

— А мене оце прислали до Одеса в банк по ділу на кільки день. Я заходив в Кишиневі на часок до вашої матері.

Вона передала вам лист через мене,— сказав Селаброс до Мурашкової й подав їй лист. Мурашкова розгорнула листок, обписаний грецькими крючками.

Мати писала, щоб вона купила для неї дещо в Одесі, вертаючись додому, і в кінці прикинула: «Аристида привітай ласкаво, бо він тебе любить, як бога, та й я його люблю більше за усіх наших греків».

Мурашкова дочитала листа й почервоніла. Селаброс осміхнувся.

— Час нам додому,— сказала догадлива Саня до Махнівської.— Мене дома ждуть.— І Саня моргнула очком до Махнівської. Вона знала, що треба покинути Мурашкову вдвох з Селабросом.

— Прощайте, Аристиде Тарасовичу! Час мені додому. Прощай, Надю!— сказала вона й повернула до монастиря.

За нею слідком пішли Махнівська, Комашко й Мавродін. Вони пішли, попарувавшись. Комашко узяв під руку Саню, Мавродін пішов поруч з Махнівською.

— Як попарувались!— сказав Селаброс до Мурашкової по-грецькій і своєю розмовою на грецькій мові дав знати їй, що заходить дуже щира розмова.

— Попарувались Саня й Комашко, ще й навіки,— сказала Мурашкова так само пo-грецькій.— В їх швидко буде весілля.

— Невже!— аж крикнув Селаброс.— Що ж? чи паничі повернули паннів на свою віру, чи панни паничів?— спитав Селаброс.

— Паничі паннів: щоб робити яке діло, і діло путнє, довговічне, треба ставати на національний грунт, приставати до народу, зливатись або хоч наближатись до його,— сказала Мурашкова.

— Може й ви до їх пристаєте?— аж крикнув Селаброс.

— Мабуть, пристану. Мене душить моя канцелярська робота. Мені наче дихати нема чим в канцелярії. Я нібито щось і роблю там, але знаю добре, що нічого годящого й путнього не роблю. Я покину свою нудну службу, бо я людина жива. Не можу жити без живого діла.

— Надю моя дорога! Ви ентузіастка з палкою вдачею. Що ви говорите? Ви закуєте себе в вузьку рамку. Ви втратите широкий простір думок… Яка принадність, яка пишність бути космополітом, громадянином усього світу!

— І нічого не робити! І ні за яке путнє діло не братись,— сказала Мурашкова.