Над Чорним морем - Сторінка 82

Навроцький оглянувся позад себе й трохи підсунув під себе зібгану салфетку.

— Гм… ця мебіль, мабуть, поставлена задля того, щоб на неї не сідати, а тільки дивитись,— муркнув він собі під ніс.

— Як будемо справлять Санине весілля?— спитала в його Навроцька.

— Та будлі-як. Гм… Як же його справлять?— обізвався Навроцький. — Як на мене, то аби повінчати молодих.

— Як то як-небудь справить весілля? Треба передніше порадитись, треба ж скласти програму, чи що. Цього діла не можна робити назря, не обміркувавши, — сказала Навроцька.— Я не думаю справляти такого нігілістичного весілля, яке справляють для стрижених паннів.

— Гм… Гм… м… м… Нігілістичне весілля непогана річ, бо… гм… дешево коштує. Навіщо й справді ті дорогі витребеньки?— обізвався Навроцький.

— Давай лишень гроші, не теревень! Треба купувати фату, гірлянду, букети, стрічки, кокарди, набирати на вінчальну сукню,— заговорила Навроцька.

— Я не думаю вінчатись в білій сукні, в фаті та усяких там традиційних витребеньках,— обізвалась в одчинені двері з своєї кімнати Саня.

Та кімната, де спали Саня та Маня, була схожа на монастирську келію. Вікна виходили в старий садок. В вікнах були вправлені густі залізні решітки, переплетені доволі густо, як і в усіх кімнатах, що були од садка. Дім Навроцьких стояв на краю міста; за ним йшли з гори в глибоку долину садки та виноградники. Од злодіїв та розбишак ще в недавні часи в Кишиневі й справді було зовсім небезпечно.

В кімнаті в паннів було сливе поночі. Здорові волоські горіхи закривали небо, не пускали світу в невеличкі вікна.

— А як же ти думаєш вінчатись?— спитала в Сані Навроцька.

— Як можна простіше, без усякого параду,— обізвалась Саня.

— Та йди ж сюди та поговоримо! Не гукати ж мені до тебе в другу кімнату, — сказала Навроцька, але Саня чомусь не виходила.

— Йди-бо сюди, моя дитино!— загомонів Навроцький. Саня вийшла й сіла в куточку.

— Невже ти й справді не думаєш надівати фати та гірлянди? —спитала в Сані Навроцька.

— Ні, не думаю держатись цього допотопного звичаю: надіну чистенький убір та й повінчаюсь в йому,— сказала Саня.

— Добре! Чудово! Я не хочу, щоб з мого дому виставляли себе напоказ людям якісь нігілістки,— обізвалась вже сердито Навроцька.

— І мені не хочеться виставляти себе напоказ в фаті та гірляндах, неначе на всесвітній виставі фабрицьких виробів,— сказала Саня.

— В мої часи дочок не питали, в чому й як вони будуть вінчатись, — сказала Навроцька.

— А в наші часи варто б спитатись і в дочок,— сказала Саня.

— Саню! не дражни мене. Я шанувала й чтила свою маму. В Кам’янці без своєї матері або без гувернантки, панни Марисі, я не сміла нікуди ходить, — сказала Навроцька.

— Сказати правду, тоді були смутні, варварські часи. Хвалить бога, що вони минули,— сміливо сказала Саня.— Женщини повинні мати стільки права на вільну волю, як і чоловіки. Женщина до цього часу була невільницею, запертою, трохи не закутаною в покрівці так, як оця мебіль в світлиці.

— Може, ти думаєш вінчатись на передмісті, за містом, в тій церкві, де вінчаються стрижені панни?— крикнула Навроцька.

— Атож! Таки й думаю там вінчатись: Ви вгадали мою думку,— сказала Саня.

— Говори ж з нею!— кричала Навроцька до Навроцького і тільки руки розвела.

В Кишинові й досі є давній звичай: як священик обводить молодих в вінцях кругом аналоя, то перед веде поперед священика мати молодої з убраною в квітки свічкою в руках. Навроцькій дуже хотілось виступити прилюдно в тій ролі, в багатому уборі, в брильянтах, і доконче в соборі. Саня очевидячки ставила діло так, що старій Навроцькій не довелось би виставити свої діаманти перед людьми.

— Чого ж ти мовчиш, неначе не до тебе п’ється?— говорила Навроцька до мужа.

— Бо таки не до мене. Мені байдужісінько, хоч вінчайтесь будлі-де, хоч і в Бендерах, аби повінчались,— обізвався Навроцький і пустив дим з цигари через увесь стіл.

— Саню! вінчайся в соборі, бо ми на смерть полаємось,— обізвалась Навроцька, і в неї губи затрусились, а щоки зблідли.

— Незащо в світі не буду вінчатись в соборі! Я не люблю виставляти себе напоказ,— сказала спокійно Саня.

— Я виїду в Одес, втечу од твого весілля. Не доводь діла до скандалу! — говорила Навроцька, згорнувши руки, і в неї груди піднімались високо; вона важко дихала. Навроцький бачив, що непереливки.

«Треба пускатись на дипломатичні хитрощі; нічого не поможе»,— подумав старий.

— Вінчайся, Саню, в якій-небудь міській церкві, коли не хочеш вінчатись в соборі,— обізвався він.— Нехай буде ні по-твоєму, ні по-материному.

Саня осіла, бо заговорив батько.

— Добре, тату. Я повінчаюсь в міській церкві, не на передмісті. Але не хочу, щоб був бал з музиками,— сказала вона.— Фати, гірлянди, білої сукні з шлейфом я зроду не надіну.

— І я цього не люблю,— сказав Навроцький.— Грошей багато на це треба.

— Етикет і не потребує музик та балу. Бал з музиками тепер в аристократів дають згодом потім,— сказала заспокоєна Раїса Михайлівна.