Народження АДАМа (Із спогадів штурмана Азимута) - Сторінка 10
- Ячейкін Юрій Дмитрович -Навіть більше того — у свою космічну симфонію він ввів дует, взявши на себе партію другого соліста.
Він притишив двигуни, щоб наші голоси домінували над модерним хаосом звуків, і заспівав своєї:
— Азимуте, красно дякую за дружню пересторогу. Скажи мені тільки, куди поділася твоя заборонена зона?
Я припав до окуляра телескопа.
— Даремні намагання, штурмане. З однаковим успіхом ти міг би шукати супутники у мікроскоп. Ну, хто в доісторичні часи закинув би їх на орбіту?
І справді. У навколоземному просторі, де ще так недавно юрмилися, мов на ярмарку, міріади супутників з радіопередавачами, телевізійними ретрансляторами і фотоапаратами, тепер зяяла бездонна незаймана порожнеча.
Від хитромудрих штучних створінь не лишилося й голки. Ніби їх ніхто і ніколи не вішав на небі.
Видно, я таки даремно голився. Це тільки ускладнить історичні переговори представників майбутніх інтелектуалів з колишніми троглодитами.
Однак вийшло не зовсім так.
Я вже складав у голові вишукані дифірамби на адресу видатного зореплавця, коли раптом з лівого борту Землі у веселковому сяйві сонячних протуберанців виринув на траверз Великого Воза циклопічний дисколіт оригінального вигляду.
Формою і кольором він надто нагадував гігантський сирник. Якби він справді був їстівний, ним можна було б нагодувати усіх мешканців Сонячної системи.
Від такого, незвичайного дивовиська я мало не остовпів.
Що воно означає? І куди ми потрапили? Якщо в минуле, то звідки узявся цей орбітальний млинець? А якщо у майбутнє, то куди поділися штучні супутники? А може, нащадки замість засмічувати навколоземний простір численними супутниками випекли на заводах один космічний млинець та й поклали на нього усю радіо-, теле— і фотообслугу планети? А що?
Атож! Тепер настала моя черга кепкувати. Нема чого збивати мене з пантелику!
— Капітане, — хитро докинув я, — ви лишень гляньте, куди сягнули олімпійські рекорди! Бачите, якийсь троглодит чи троглодитка закинули диск аж на орбіту…
Але досвідченого зореплавця нелегко збочити з обраного ним курсу.
Небреха на мить одірвався від важелів і спокійно зазначив:
— А чи не здасться тобі, Азимуте, що на дискольоті ось цієї хвилини черговий навігатор записує у бортовий журнал: «Вже елементарне візуальне спостереження показало, що на Третій існує високотехнічна, хоч і малокультурна цивілізація. Так, розумні істоти нерозумно перетворили навколопланетний простір на космічний смітник, бо викидають туди консервні бляшанки». Причому консервною бляшанкою він вважає саме нашу коробку.
Ні! З капітаном Небрехою несила сперечатися. Отакої! Невже ми і вони — гості в одну хату?
Та я не встиг обміркувати нову для мене проблему як слід: заревли двигуни, віщуючи фінальні акорди космічної імпровізації капітана Небрехи.
На посадку міжзоряний вовк пішов з заплющеними очима. Оцим граничним трюком він, певно, намагався вкрай уразити мене. І таки вразив. На серці зробилося тоскно, а на спину наче хтось сипонув жменю крижаного космічного пилу.
Я теж заплющив очі, але з інших міркувань…
Аж раптом — ТОРОХ-ТОРОРОХ!
Перед очі попливла зоряна туманність.
Запала цілковита тиша.
Ура! Ми на Землі!
Розділ сьомий. СЮРПРИЗИ МЕЗОЗОЯ
[Мезозой, або мезозойська ера — четверта ера в геологічній історії землі, поділяється на три періоди: тріасовий, юрський та крейдяний.]
Ситуація, скажу я вам, нагадувала стародавній анекдот (або майбутній, як на погляд капітана Небрехи). Словом, анекдот такого змісту.
Один пасажир сів у Брянську на поїзд «Москва — Київ». Знайшов своє купе, заходить. А там ще один чоловік сидить. Новоприбулий зрадів попутникові і починає знайомитися :
— Куди їдете, якщо не секрет?
— У Київ, добродію.
— От здорово! — аж підскочив новоприбулий. — Техніка тепер на висоті! Подумати тільки, от ви сидите напроти мене і їдете у Київ, а я сиджу напроти вас і їду в Москву.
Отак само безглуздо виходило й у нас.
Хоч ми подорожували в одній ракеті, але в капітана станцією призначення було далеке минуле, а кінцевою зупинкою його штурмана було далеке майбутнє. Це треба вміти — тримати курс у протилежні боки і дивитися на сузір’я в один ілюмінатор.
Та нічого. Факти така вперта річ, що ламають опір найвпертішого опонента.
Очевидно, капітан Небреха був такої ж думки, бо ми синхронно прикипіли носами до скла ілюмінатора.
Перед нами відкрилась дивоглядна картина.
Хоча ще тільки-но почало світати, але предмети було видко досить виразно.
Наша коробка стала на грунт унікального заповідника.
Уявіть собі досить простору, затишну галявину і тиху замріяну річку, яка спокійно плине, ховаючись за соковитим очеретяним тином. На тому боці її серед чагарника та екзотичних дерев мальовничо височить величенький пагорб, всіяний трикутними скелями.
На узліссі купами стоять химерні дерева із конусоподібними стовбурами, з гострих вершин яких віялом стирчать тирхаті чуприни. Деякі рослини нагадували природні гаманці, бо з їхніх розчахнутих стовбурин, мов банкноти, визирали паки зеленого листя. Де-не-де були понатикані товсті дерева з такою волохатою верхівкою, що мимоволі здавалося, ніби на них поодягали вивернуті кожухи. Тут і там серед буйних заростей папороті виструнчилися розкішні пальми.