Навіжена - Сторінка 24

— Нічого нового не вийшло. Почув тільки одну новинку: два мої знайомі і товариші оженились разом,— сказав Ломицький, а Маруся схилила голову нижче.

— А що? Може, й ви напитали вже собі в Одесі будлі-яку панну?— спитала Марта Кирилівна, не вдержавши цікавого язика.

— Я за тим оце й прийшов, щоб почути ваше останнє слово, Марто Кирилівно,— сказав Ломицький, очевидячки, вже ладен хоч би й причепитись до неї. Він встав, підступив до Марти Кирилівни, взяв її руку і поцілував. Вона кокетко однімала руку, одначе дала йому поцілувати.

— О! як за цим приїхали, то шкода й заходу!— крикнула Марта Кирилівна.

— А що? Може, ваші пороги високі для мене?—спитав Ломицький.

Така сміливість трохи стурбувала стару Каралаєву. Вона почула не м’який, а вже інший, наважливий, твердий тон в його словах.

— Та наші пороги не високі і не низькі для Вас, але як ви за цю справу прибули до мене, то я й навтікача!— а жартом сказала Марта Кирилівна.

Вона схопилась з місця, митію вхопила зонтик, кинула додолу шитво і кокетно, жваво, попанянській побігла до дверей, хрьопнула-гуркнула дверима й вибігла з хати.

— А ми вас наздоженемо та таки будемо просити,— сказав Ломицький та й собі схопився з місця.

Маруся покинула роботу і собі встала. Взявши зонтик в руки, вона зиркнула в вікно і кмітила.

— Побігла мама поза монастирем над море. Ходім слідком за нею навздогінці,— сказала вона до Ломицького.

— Як ходім, то й ходім,— сказав він.

І молоді побігли слідком за Мартою Кирилівною доганяти її. Одначе Марта Кирилівна, так швидко та хутко дременула поза монастирем, неначе за нею хтось гнавсь з дрючком. Вони її не догнали.

— Ваша мати не хоче вас видати заміж через свій егоїзм та деспотизм. Вона боїться сама зістатись в хаті, боїться, що не буде над ким командувати.

Вони вийшли за кладовище. Над самісінькою кручею, над буртами, на камені сиділа Марта Каралаєва і дивилась на море. Вони закрались і тихенько з двох боків стали перед Мартою Кирилівною.

— І тут знайшли! Неначе з землі виросли! Одчепіться од моєї душі, бо, їй-богу, візьму та й плигну з оцієї кручі в море,— крикнула завзято Марта Кирилівна, ще й руки навіщось розвела.

— А ми вас впіймаємо та й не дамо вам впасти,—сказав Ломицький.

— Тільки, бога ради, не хапайте за голову, як сторч летітиму, бо попсуєте мені коафюру,— сказала кокетно Марта Кирилівна.

— Ми вас вхопимо за руки та й не пустимо,— сказала Маруся.

— І чого оце ви причепились до Марусі? Ви думаєте, що вона багата, має засіб, має гроші? В банку лежать гроші мої, а не її. Ви вхопите облизня, нічого не дістанете,— сказала Марта Кирилівна.

— Мені нічого й не треба. Я не візьму од вас ні шага! Маю клапоть батьківської землі, маю освіту, маю голову на плечах, і якось проживемо з Марусею на світі,— сказав Ломицький.

— Хіба ви не знайдете собі якої іншої в Одесі, чи в Кишиневі? Мало вам паннів, чи що?— спитала Марта Кирилівна.

— Мені нікого не потрібно, окрім вашої дочки. Я без неї не можу жити,— сказав Ломицький.

— Ви її не любите? Паничі женяться не по любові, а задля грошей! Ви усі дурисвіти. Коли є на світі честь, сумління, щира любов, то тільки в нас, а не в вас. Ви Марусі не любите,— репетувала Марта Кирилівна.

— Ба люблю!

— Ба ні! Чим же ви докажете, що її так дуже кохаєте?

— Чим же вам довести? Не скакати ж мені з оцієї кручі в море!— сказав Ломицький.

— Скакайте, то пойму віри,— сказала Марта Кирилівна.

— Але ж я собі скручу в’язи!— крикнув Ломицький.

— Скрутіть, то тоді пойму віри!

Ломицький почервонів. В йому прокинулось дрімавше завзяття. Його губи й ніздрі тремтіли, затрусились й руки. Він вийняв годинник і рвонув шнурок з шиї, одчинив одну деку, одломив і швирнув додолу, потім одломив другу і кинув додолу, потім брязнув годинником об камінь.

Годинник задзвенів і розсипався на шматочки.

— Отаке тепер в мене розбите серце! Ви потрощили

і моє серце і не моє тільки, а ще й друге серце,— сказав Ломицький.

І гаряче кохання, і вередування старої розбуркали в йому дрімаючу енергію, розворушили пришиблені на цвіту нерви… Каралаєва витріщила очі; вона пойняла віри: енергія кохання серця, душі в такій буцім тихій людині невимовно її здивувала.

«Є на світі любов!» — подумала вона і схилила голову й задумалась. Ті думки полетіли далеко, вернулись в минувшість, в давню давнину…

Дух палкого кохання в молодих душах неначе повіяв на неї крилом, навіяв спомин про її давню, молоду любов. Вона згадала, як сама колись була молода, як їй було сімнадцять років. Надворі весна красна… Вечір в садку в Кишиневі… Вона гуляє в алеї з волоських горіхів. Поруч з нею молодий кучерявий Бичковський. Надворі тепло, тихо. Солодкий запашний дух акації тривожить наркотично нерви, дратує гаряче серце. Вони обоє щасливі, щасливі без міри, без кінця… Тому вже минуло двадцять два роки…

На Марту Кирилівну ніби повіяло пахощами теї весни, подихом того вечора, того щасливого часу молодості, як повіває дух поезії з прочитаної поеми.