Навіжена - Сторінка 33

Вже пізненько прибув поїзд до Кишинева. Ломицький знав, що стара Каралаєва тепер думає зовсім не про весілля своєї дочки, а про свого Бичковського, знав, що усей весільний клопіт впаде на Марусю. Він попросив Бородавкіна та Христину поклопотатись про усе, закупити закупки: усякі закуски, напої та наїдки для весілля. Бородавкін взявся за це діло з великою охотою. Це була одна з його розривок та забавок. Де тільки в Кишиневі справляли великий товариський обід, в педагогічному чи земському товаристві, то доконче просили Бородавкіна порядкувати і пеклюватись. Бородавкін знав, де можна дістати найлуччих вин, найдобрішого шампанського, найсмачнішого пива, найсмачніших закусок; знав, де продаються годовані індики, поросята, годовані молоком телята,— і під його доглядом та загадом завсігди обід виходив навдивовижу добрий.

Через день після приїзду постановили справити весілля. Справляти бучного весілля вони не думали. Перед вечором прибули Бородавкін з жінкою, Христина Степанівна, три товариші Ломицького та дві товаришки Марусині. Маруся убралась до вінця в простеньку чистеньку сукню. Ні весільного серпанку на голові, ні білої сукні, ні гірлянди, нічого того вона не зохотилась надівати. Ломицький та Маруся поїхали в одну церкву на далекому передмісті за містом і там, потай од цікавих очей, повінчались.

Марта Кирилівна убралася в нову модну сукню з шлейфом, обквітчала груди й плечі червоними кокардами і сиділа на канапі, неначе йшла заміж вона, а не дочка. Вона все поглядала в вікно, чи не йде Бичковський. А Бичковського не було…

Вже весільний поїзд вернувся з церкви. Маруся почепила білий фартушок і наливала чай. А мати сиділа на канапі, розіславши свій розкішний убір на усю канапу, і все дивилась у вікно. Бичковський не приїздив.

Сонце спустилось низько, заглянуло в вікна косим промінням і освітило невеличку веселу гостинну, освітило веселу невеличку компанію. Марта Кирилівна була весела, балакала, сміялась. Вона пила чай і все поглядала в вікна, їй здавалось, що от-от загуркотить під вікнами і з дрожки скочить Бичковський. А його не було…

Марта Кирилівна напилась чаю і засмутилась. Вона сперлась ліктем на стіл, підперла долонею чепурно причесану голову, замовкла й задумалась.

Гості не вважали на неї. В хаті йшла весела розмова, неначе малий потік весело дзюрчав по каменях в зелених берегах. Попросили Христину заграти на п’яніні. Христина сіла і чудово програла «Іmрrоmрtu» Шопена. Ця здичіла степова інститутка любила музику і грала, як артистка. В хаті стало тихо. Чудове саntаndо Шопена неначе заспівало пісню про кохання, про щастя ідеальне, високе, нетутешнє. Маруся заслухалась і зітхнула. Пісня неначе промовила до її серця про перебуті турботи, про щастя кохання, але вона згадала, що через дві-три години вона покине матір, покине своє гніздечко, де вона зросла й дівувала. Її взяв жаль. Сонце вдарило на п’яніно, освітило велику Христинину постать коло п’яніна, освітило два розкішні букети рож центифолій, що стояли на п’яніні, освітило портрети Моцарта та Бетховена на стіні.

Проміння обсипали світом велику старинну картину на стіні, де мріли намальовані швайцарські Альпи, вкриті зверху снігом, а з гір падав потік, викладений блискучим бісером; під скелею стояв млин. Вода спадала на колеса млина. Паничі завели механізм старинної картини. Вода ніби лилася з гір, але без шуму; млинові колеса крутились без гуркоту, а млин молов без стукоту. Ломицький згорнув руки і довго дивився на той вигляд. Він згадав свій перший візит в цій гостинній, ту тишу, той спокій, який панував тоді в цьому домі і котрий так принаджував його. Він не зводив очей з тієї картини, що колись здавалась йому назнаком тиші і хатнього спокою в Марти Кирилівни. Той вигляд неначе сміявся з його, молодого, недосвідного. І Ломицький сам сміявся з себе…

«Ой, як же я тоді помиливсь! сміх та глум!» — подумав він, дивлячись на картину.

Маруся окинула оком той спокійний куточок свого гніздечка, де вона вечорами грала на п’яніні, де росли і билися її молоді золоті мрії, кинула оком на смутну матір, і несподівано їй стало жаль і своєї хатини, і матері, що мала зістатись в оселі одним одна, як сирота в самотині.

Маруся ледве вдержала сльози. А струни дзвеніли, а пісня Шопена лилася, наче вода гірського потоку в горяному краї; а сонце ясно світило червоним світом в той закуточок, де Маруся зазнала втіхи й радощів дитячих літ, зазнала вперше і щастя кохання.

— Чого ви, Марусю, так задумались? Ваші очі зайшли сльозами. От-от заплачете!— спитала Христина.

— Шкода мені покидати своє гніздечко; я неначе приросла до його. Чогось мені жаль того, що минуло і що вже зникло і ніколи не вернеться,— сказала Маруся.

— Співайте ще пісень, абощо, бо я вже втомилась! — сказала Христина до паничів та паннів.

Паничі й панни заспівали хором українських пісень. Христина грала акомпанімент. Пісні йшли добре, жваво, весело! Всі були раді. Здавалось, ніби стіни й вікна повеселішали. Одна Марта Кирилівна сиділа смутна, її смутний вид мав великий контраст з веселою компанією, з веселою обставою, освіченою літнім вечірнім світом. Бичковський не приходив.