Навіжена - Сторінка 4

— Нічого собі… Служба по мені, по моєму смаку і вдачі. Я люблю математику, люблю цифри. Це мене навіть забавляє…— сказав перегодя Ломицький.

Він усе поглядав на двері. Сподівавсь, що от двері одчиняться і вийде Марусина мати. А двері не одчинялись. В кімнаті було тихо, але Ломицький духом чув, що там хтось притаївся, хтось дише, навіть тихесенько позіхає, затуливши долонею рота.

Маруся вийшла в кімнату засипати чай. Вона знов вернулась в гостинну і причинила за собою двері. За дверима хтось тихесенько чалапав по хаті. А Марусина мати не виходила.

Маруся знов вийшла і винесла два стакани чаю і поставила на столі один стакан для себе, другий перед Ломицьким. Ломицький ждав, що стара от-от вийде в гостинну з стаканом чаю. А вона не виходила. Вже й чай випили. Побалакавши вдвох з Марусею, Ломицький почав задумуватись. Розмова рвалася. А стара, знать, вешталась, чалапала по кімнаті тихенько, крадькома і все-таки не виходила.

«Може, моя святителька і правду казала… Погано…» — подумав Ломицький.

— Ви любите музику та співи? — спитала Маруся в Ломицького.

— Любив колись… дуже та й тепер люблю…— обізвавсь Ломицький.

— Я трохи граю і вмію навіть сяк-так співати. Ви любите українські пісні? Я їх багатенько вмію співати,— сказала Маруся.

— Люблю. Коли ваша ласка, то заспівайте,— обізвався Ломицький.

— Ви самі українець і, здається, херсонський, земляк моєї мами?— спитала Маруся.

— Еге,— сказав Ломицький.

— Ви, певно, цікавитесь українською літературою. В кружку моїх товаришок деякі зацікавились українськими книжками. І я читаю їх, бо й я українка, тільки міська. А ви любите українські книжки? — говорила Маруся, аби будлі-чим зацікавити в розмові Ломицького.

— Атож!— обізвався Ломицький.

Ломицький мав українські книжки, але при людях ніколи не говорив про свої національні українські симпатії. Він навіть не клав тих книжок в своїм житлі на видноті на столі або на етажерці, а ховав їх в камоду. Як тільки заборона з Петербурга була карала українську літературу, Ломицький тоді навіть не купував їх, а ті, що мав в себе, ховав ще глибше в камоду.

Маруся одчинила п’яніно, сіла і проспівала чистим альтовим голосом кілька українських пісень. Ломицький трохи розворушився, повеселішав. Очі його стали жвавіші, ясніші. Він встав і пересів на стілець, що стояв коло п’яніно. Маруся розчервонілась. Вона трохи соромилась співати. Віка впали на очі; довгі чорні вії лягли обідками на рум’яні щоки. В Ломицького серце заворушилось,— симпатія прокинулась; він легенько зітхнув.

Маруся встала і знов сіла на канапі. Ломицький поглядав на двері в кімнату. Двері не одчинялись. За дверима було тихо, неначе в могилі. Ломицький встав і почав прощатись. Маруся провела його в прихожу і навіть вийшла слідком за ним у двір.

— Моя мама не зовсім здорова сьогодні… В неї ще зранку болить голова… Приходьте ж до нас частіше! — запросила Маруся Ломицького і сміливо подала йому руку.Ще й потрясла його за руку.

— Спасибі вам… зайду, доконешне зайду до вас,— обізвався Ломицький, одчиняючи хвіртку.

— Та не гайтесь! Заходьте частіше! — гукнула до його Маруся з порога.

«Гарний хлопець і мені подобається: тихий, спокійний, добрий, трошки блідий, але лице неначе виточене з мармору, сливе класичне…— думала Маруся, вертаючись в світлицю.— Шкода, що мама його не бачила! Цікаво було б знати, чи сподобається він мамі? А мамі таки трудно підійти під смак: вона чогось все не хвалить паничів, чоловіків, а найбільше паничів. Чомусь вони їй неначе спротивились… чогось вони їй не до вподоби…»

II

Маруся вернулась в гостинну і сіла шити, але робота не йшла їй на думку. Нитка в руках плуталась, затягалась в узли. Марусині думки літали десь інде… неначе слідком пішли за молодим хлопцем.

Вона згорнула полотно і вийшла в столову. Мати сиділа на стільці край стола і пила чай з сухарцями.

Марусина мати, Марта Кирилівна Каралаєва, була середніх літ, висока, з рівним тонким станом. Довгобразе і трохи узьке лице було свіже, усе рум’яне, неначе налите кров’ю. Навіть руки і довгі сухорляві пальці були червонуваті. Невеличкі гострі карі очі блищали гострим блиском. В їх світився і розум, і сміливість, і часами проминались іскри хитрощів і досвідного кокетства. На голові в неї подекуди біліли ніби срібні нитки, і вона завсігди дуже намащувала над чолом коси помадою, щоб затаїти ті перші прикмети доходжалих літ.

Маруся сіла проти матері за столом і налила собі стакан чаю, їй вже не хотілось чаю, але в неї була думка побалакати за Ломицького з ким-небудь, і більше од усього з матір’ю.

Мати одначе пила чай, гризла сухарці і мовчала. Сухарці хрущали: білі дрібні густі зуби швидко і проворно працювали. Вона пила чай і не дивилась на дочку.

— Оце несподіваний гість загаяв мені трохи часу. Думала, сьогодні скінчу роботу, та й не скінчила…— почала Маруся.

Марта Кирилівна мовчала і якось нервово хапала сухарці з кошика та ніби хапалась їх класти в свої дрібні мишачі зубки. Ще швидше заходились зуби коло сухарів, неначе вона похапцем допивала чай, буцім хапалась кудись іти.