Не святі горшки ліплять - Сторінка 2

Мовчу, мов заціпило мені. Наче то не граматику я не вивчив, а невідь-що накоїв.— Я ж бо тебе питаю, скажи мені,— тихенько ворушить мене за плече Степан Васильович.

Я тільки й спромігся промимрити собі під ніс:

— Умгу...

— Ну, хлопці, хто — додому, а ми з Михайлом поговоримо, розберемося в тих капосних приростках! — Степан Васильович потягнув мене вбік і помалу повів до своєї кімнати. Тепер уже мої товариші заздрили мені, дивлячись, як я тупцяю в своїх благеньких чобітках з рудими халявками до завітної кімната. Воно, звісно, мало радості не розуміти граматики, але хто б не хотів побувати в просто прибраній кімнаті Степана Васильовича, побути з ним ще кілька хвилин.

Не причиняючи дверей, Степан Васильович зайшов до своєї кімнати й посадив мене проти себе.

— А скажи мені, Михаиле, яке це дерево не схиляється перед бурею?

Я насторожився: чого це він про таке питає, приростки — це ж граматика, а не природознавство? Коли б це інший учитель спитав, я б одразу почав думати, які це підступи криються в цьому чудернацькому запитанні, але тут я тільки роззявив рота, зморщив чоло і не одразу, вагаючись, відповів:

— Яблуня?

— Чому ж яблуня? Ні, подумай краще.

Я мусив трохи подумати і нараз радісно усміхнувся:

— Дуб!

— Еге ж, дуб,— ствердив Степан Васильович.— Ну, а тепер скажи своє прізвище.

— Піддубний,— відповів я, ніяково всміхаючись і починаючи здогадуватись, куди то хилить Степан Васильович.

— Добре. Під-дуб-н-ий. Чи є в твоєму прізвищі слово "дуб"?

— є.

— А що до нього приросло спереду? На цей раз я упевнено відповів: Приросло "під".

Отже, де буде в твоєму прізвищі приросток?

— Приросток буде "під",— уже рішучіш відповів я, трохи ще соромлячись своєї некмітливості й разом з тим радіючи, що збагнув нарешті граматичну премудрість.

— Ну ось, а ти журився! — лагідно усміхнувся Степан Васильович. Він загадав мені знайти корінь та приросток ще в кількох словах і, коли побачив, що я знаходжу їх уже так спритно, як ручку чи олівця в своєму пеналі, знову повернувся до мого прізвища.

— А де ж буде в твоєму прізвищі закінчення? Назви його.

Про закінчення я визудив напам'ять з граматики так, що не зупиняючись одразу бухнув:

— Ий, а, е.

— Стривай, стривай! Хіба ж тебе кличуть: Піддуб-нийае? Ти ж либонь,— Піддубний?

Я одразу збагнув, що ляпнув дурницю, і миттю виправився:

— Закінчення в мене "ий".

— Добре! А що ото за "н", що стоїть у твоєму прізвищі між коренем "дуб" і закінченням "ий"?

— Наросток? — нерішуче відповів я, сам не вірячи, що докопався до істини.

— Це буде наросток. Бачиш, сам знайшов його, значить, не святі горшки ліплять, га, Михаиле? — сказав мені на прощання Степан Васильович і весело засміявся, аж блиснули в нього під чорними вусами два ряди рівних гарних зубів.

З того дня стало в мене з граматикою діло на мазі: послухаю уважно на уроці, а вдома сам, без нікого, дійду, що воно й до чого. А от з арифметикою в мене, як було "незадовільно", так далі і лишилось. Інші вже складати й віднімати дроби навчились, а я ще й досі не збагну, що то воно таке дріб. Дивлюсь на дробні цифри, а вони мені — як китайські літери^— тільки миготять в очах, а нічого в них не второпаю. "Це, мабуть, я тільки до арифметики нездібний",— думаю собі і гірко мені, що та арифметика з дробами поперек дороги мені стоїть.

Учитель арифметики був з молодих, заклопотаних, усе поспішав кудись. Кінчить урок — і тільки ми його й бачили. Поставив мені вдруге "незадовільно" і мелькнув з класу. Виходжу я того дня останнім із школи, а тут Степан Васильович із шкільного садка йде з прутиком у руці.

— Чого це ти, Михаиле, знову сумний?

— Та до арифметики я нездібний...

— Що таке? Ану розкажи.

Присів він зо мною на шкільному ґанку, і я йому розповів, як мені дроби в голові не вміщаються. Вислухав він мене і знову його обличчя заясніло в усмішці:

— І скажеш же таке—"нездібний"!.. Ну, давай удвох розберемось, що то за штука дріб. Бачиш у мене прут у руці? Скільки я маю прутів? ,

— Одного.

— Так, одного. А тепер я переломив його надвоє— скільки половинок?

— Дві.

— А тепер кожну половинку ламаю надвоє,— скільки то буде від цілого прута кожний цей цурпалок?

— Четверта частина прута.

— О! Бачиш? А ти: "Нездібний, нездібний"! Казав же тобі, що не святі горшки ліплять,— і знову сміється.

Почав я мимоволі сміятись. З самого себе смішно: таке воно просте, ті дроби, нічого мудрого в них нема, то я сам заворожив себе. Отут на шкільному ґанку навчився я на тих паличках складати й віднімати дроби, а голов-не,відтоді назавжди викинув з голови думки про нездібність. Нема нічого такого, що його не можна було б зрозуміти й вивчити. То тільки здуру ману на себе напускають, мовляв, нездібний та незугарний. Треба Лиш захотіти та напружитись, коли тобі важко. І все!

Школу кінчив я на "відмінно" і до інституту легко склав вступні іспити. Був я вже студентом. І ось у серпні 1932 року приїхав з практики до батьків на кілька днів до Києва перед початком навчання. І дізнався я, що тиждень тому поховали на Байковому цвинтарі нашого любого вчителя, Степана Васильовича Панасенка, видатного українського письменника Степана Васильченка. Тяжко мені стало, немов я рідного батька втратив, а може, й більше щось. Пішов я на Байків цвинтар, поклав на свіжу могилку букет айстр і пригадав, як він любив проліски та сон. Жаль мене охопив, що нема наприкінці літа цих перших квітів весни, а то я ними всю могилу б всипав. Стою я над маленьким горбочком сирої землі, і не вірить-ся мені, що вже нема на світі того прекрасного вчителя. І все мені здається, що десь він ще є, десь каже якомусь "нездібному", як мені колись:

"І скажеш же таке! Та не святі горшки ж лйілять!"

Дядя Михайло замовк, замислившись, мовчали і його слухачі.

Кость дав собі слово з нового навчального року неодмінно надолужити алгебру, а Павликові було шкода, що помер веселий учитель, а то б Павлик спитав його, як треба краще взятись за англійську мову, що так важко дається йому. І навіть Сашко подумав, чи не слід йому вже почати вчитись арифметики, щоб скоріше стати капітаном або боцманом.