Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу - Сторінка 11

—Не мав,— глухо відповів той.

—Я би вас просив дивитися мені у вічі, коли відповідаєте,— пискляво крикнув Бенцик.

Далі встав і почав нервово ходити по камері.

—Тоді як ви поясните той факт, що експерти виявили навмисне пошкодження авто?!— Бенцик стояв над Іваном, а його голос лунав мало не як Божий глас. (Так думав старший слідчий). Насправді парубійко, сидячи, був якраз урівень з Бенциком, який стояв. Тому, коли хлопчина підняв голову, їхні носи мало не перечепилися.

Від несподіванки Бенцик відскочив.

—Це значить,— повільно мовив Іван,— що хтось хотів цієї аварії.

—От-от!— задоволено потер руки старший слідчий.— І кому, як не вам, вона була найвигідніша? Га, пане Сило?

Іван задумано почухав потилицю. В цього прокурора дивна логіка. Хіба не Брякус зробив його чемпіоном? Хіба не розповідав він дорогою про їхні грандіозні плани? Хіба не він збирався з понеділка подвоїти йому платню? Тепер же зі смертю наставника Іван опинився знову на вулиці.

—Вона була вигідна конкурентам Брякуса,— спокійно відповів Іван.— І взагалі, який дурень влаштовує аварію, якщо сидить поруч з водієм?

Бенцик не знайшовся, чим крити. Він налив собі з графина трохи води і надпив.

Справді, це міг зробити хіба божевільний. А на божевільного цей селюк не скидається.

У двері камери легенько постукали.

—Так-так,— невдоволено мовив Бенцик, хоча ця пауза врятувала його від відповіді на незручне запитання.

—Пане старший слідчий,— до камери просунулася кучерява голова помічника Льофи.— До вас прийшов брат доктора Брякуса. Він твердить, що приніс важливий документ. Властиво, йдеться про приватний щоденник небіжчика.

—Льофо,— аж запінився Бенцик,— не смійте розголошувати секретну інформацію в присутності обвинуваченого! На сьогодні — все!— кинув він Іванові і невдоволено хряснув дверима.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ МІХА ГОЛЯК ПІДКИДАЄ СЕНСАЦІЮ

Міха Голий чимало знав про в’язницю (двічі її відвідав з короткою екскурсією), але не мав найменшого поняття, як витягнути звідти людину законним чином. Він перебрав у голові багато варіантів, але жоден з них не годився.

Міха зажурено лежав у своїй халабуді, закинувши ногу за ногу.

У двері пошкрябали: «Голий! Дай похмелитися!»

Це був Бідосько, колишній журналіст, який спився, продав квартиру і тепер мешкав у розвалюсі по-сусідству.

Раптом у голову Міхи прийшла геніальна думка, він підскочив і відчинив двері навстіж.

—Залізай!— махнув він Бідоськові і поліз під ліжко, шукаючи недопитий бутель з вином.— Є!— радісно крикнув хлопчина і розбовтав каламутну рідину.

Бідосько тремтячою рукою схопив склянку, залпом випив і обтер рота рукою.

—Є діло,— обійняв Голий за плечі сусіда.— У тебе ще є знайомі журналісти?

—Питаєш!— криво усміхнувся той.— Ціла купа!

—Мені треба найнадійнішого!— очі Голого аж горіли.

—Тоді Томич,— пошкрябав неголену пику Бідосько.— Бо хлопака! Завжди виручить.

—Так, пиши йому записку,— Міха знову порився під ліжком і витяг звідти старий зошит й огризок олівця.

Коли Бідосько нашкрябав кілька слів, Голий, прихопивши із собою газету з репортажем про чемпіонат з важкої атлетики, помчав у редакцію «Столичних новин».

—Ех, Бідосько, Бідосько!— зітхнув Томич, розглядаючи записку.— Знаменитий був журналіст, а от подружився з пляшкою — і пропав чоловік.

Він уважно подивився на підлітка, який нагадав йому власне невпорядковане дитинство.

—Я сподіваюся, ти не п’єш?

—Та ви що!— ображено підскочив Голий.— Мене від самого запаху верне!

—Добре, добре,— розгладив вуса з посмішкою Томич.— То ти кажеш, що чемпіон Республіки сидить у в’язниці? Це ж сенсація, малий! Ми доручимо цю справу найкращим репортерам.

—Будь ласка!— на очах Міхала виступили сльози.

—Не журися, синку, ми його звідти витягнемо!— Томич провів підлітка аж до дверей редакції.— А Бідосьці передай вітання!— гукнув він навздогін.— І хай зав’язує з чаркою!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ АГЕНТУ ФІКСІ ПРОПОНУЮТЬ ПОДАТИ У ВІДСТАВКУ

Генерал Хрунь був не в дусі.

—Що це таке!— верещав він на капітана Миколайчика, махаючи перед його носом «Столичними новинами».— Поліція арештувала чемпіона, бо він переміг Магдебург — генерал розстебнув верхній ґудзик мундира.— Ви розумієте, чим пахнуть такі статті?!

Капітан Миколайчик багатозначно мовчав. Він, ясна річ, розумів.

Генерал важко сів у крісло.

—Доповідайте, капітане,— нарешті заспокоївся він і затягнувся сигарою.

—Знайшовся щоденник доктора Брякуса, в якому він пише про погрози на свою адресу,— розповідав Миколайчик.— Погрози йшли від його конкурентів.

—А що там про цього Силу?— генерал не випускав сигари з рота.

—Найулесливіші оцінки,— зітхнув капітан.— І взагалі, доктор Брякус вважав, що Іван Сила — це його головний шанс у житті.

—То, виходить, він тут ні до чого?— генерал Хрунь знову насупився.