Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу - Сторінка 2

—Ходімо, Штефане!— взяв старший із них за рукав найбільш розлюченого.— Думаю, йому вистачить. Це буде добра наука для злодіїв,— з підозрою глипнув він на вуйка Микульцю, який спокійно жував своє сало.

—От лайдак!— замахнувся кулаком Штефан на обірванця, але вже не вдарив.— Ще раз побачу на вокзалі — розчавлю, як таргана! Тьху!— плюнув він на лежачого і, підтягуючи штани, почвалав навздогін приятелям.— Хлопці, з мене пиво!— пробулькотів вдалині його голос.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ, У ЯКОМУ НІМИЙ ПОЧИНАЄ ГОВОРИТИ

—Вуйку, а що то таке — тарган?— повернувся Іван до свого місця, беручи скибку хліба, товсто намащену смальцем.

—Бога ради, Іване, дай хоч поїсти по-людськи!— невдоволено прошамотів набитим ротом старий.

—То щось паскудне?— не вгавав парубійко.

Вуйко тільки мовчки відмахнувся.

—Хлопці, а ви звідки будете?— раптом прорік німий, сплюнувши цівку крові.

—От тобі маєш, песся лабо!— вдарив рукою по коліні вуйко Микульця.— То ти говориш, паскуднику?

—А що я мав робити?— шморгнув носом малий.— Казати, що другий день нічого не їв? Ото насмішив би цих ґевалів. Диви, як роз’їлися на білому хлібі!— глянув він зло у бік, де вже зникли три справді немаленькі постаті.

—Усе одно красти — гріх!— погрозив перстом вуйко Микульця.

—А здохнути з голоду — не гріх?— почав обтріпуватися від пилюки упертюх.

—Диви, яке розумне! Гаразд, не бурчи!— подобрішав вуйко.— Сідай. Набивай тельбухи. Може, щось цікаве розповіси.

—З дорогою душею, дядьку!— малий театрально встав, зробив жест, ніби знімає капелюха, і вклонився.— Панове, дозвольте відрекомендуватися

—Міхал Голий з Привокзальної.

Його слова викликали щирий регіт верховинців.

—Мішку,— хрустячи цибулею, звернувся по-свояцьки до нього вуйко.— Чом не підеш працювати? Люди за роботою їдуть до вас казна-звідки, а ти дурня клеїш.

—Від роботи, дядьку, коні дохнуть!— підморгнув Мішко, набиваючи повний рот селянським харчем.

—От хитре!— хитав головою вуйко.— Може, тоді порадиш, куди Іванові податися?

Мішко ще раз кинув оком на могутню постать верховинця.

—Йому тільки вагони вантажити. В кінець вокзалу — третє вікно ліворуч. Запитаєте пана Кривальського. Скажете, що я порекомендував.

—Ти диви, яке цабе!— усміхнувся вусами вуйко Микульця.— Ми думали, що ти — голодранець. А виявляється — перша людина на вокзалі.

—Глузуйте, глузуйте! От коли Івана приймуть на роботу, тоді згадаєте Міху Голого!— він глянув на парубійка.

Але той мовчав, наминаючи за трьох.

Обід для Сили був справою святою.

—Авжеж, спробуй такого забути,— після обіду вуйко знову затягнувся цигаркою.

—Добре, колєґи! Мені вже час. Справи, знаєте!— Міха галантно подав руку верховинцям і в кліп ока зник на закуреній вулиці.

—От типчик!— сплюнув вуйко.— Злодюжка на злодюжці. Одне слово, столиця!

«Сто-ли-ця!»,— подумав і собі про щось Іван Сила.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ЗНАХОДИТЬ РОБОТУ

У третьому віконечку пана Кривальського не виявилося. «Обід!» — сонно позіхнув чоловічок у кашкеті.

—Мені би роботу,— ледве просунув до віконечка півголови Іван.

—Ого, який здоровило!— щиро здивувався чоловічок.— Приходь зранку. Будеш працювати. Як записати? Іван Сила? Ха-ха. Ну це ми завтра подивимося.

Він ще раз позіхнув, аж кашкет з’їхав йому на очі. Тоді мовив «перепрошую» і зачинив віконечко, вивісивши табличку «Нема тари». (З табличками на вокзалі було сутужно).

Ніч Іван перебув у найдешевшому пристанищі для таких же небораків, як він, котрі не мали де подітися у великому місті. Вуйко Микульця пішов у справах: поніс верховинські гостинці синові, який тут служив у війську.

Тьмаво блимало світло притулку. То тут, то там виникали розмови і через деяких час затихали.

Простягнувшись на дерев’яному лежакові, Іван згадував рідні гори, батьків, домашні страви, а найперше — свою кирпату сусідку.

«Бідна Маруська!— думав Іван.— Як вона там? Навіть попрощатися не встиг. Що вона подумає про мене? Що я розбишака, лайдак, нікче…» На цьому слові Іван заснув, нараз опинившись у себе вдома, де матінка з повного мискою вареної картоплі та горням пінистого молока запрошувала його до святково прибраного столу…

Добре виспавшись (що-що, а цю справу він любив і ставився до неї з належною повагою), Іван прийшов на перон одним із перших.

Робота була нехитра: брати мішки та ящики і нести, куди скажуть. За кожні 50 кілограмів ваги давали монету. Тож за день можна було непогано заробити. Принаймні з голоду вже ноги не простягнені.

Іван з легкістю взявся до праці, беручи на свої плечі вдвічі більше, ніж решта вантажників.

Це зачепило одного з них, кучерявого молодика, який почав глузувати: «Дивись, село, не надірвись. Бачили ми вже тут таких гонорових. Та кудись позникали».

Іван вирішив не дражнити нових товаришів, а виконавши денну норму до обіду й отримавши першу платню, надумав пройтися містом.