Неоднаковими стежками - Сторінка 20

«І приятелює з Таїсою та Любою, і має на думці піддурить їх обох, ще й зве їх дурепами, невважаючи на їх добрість», — думала Ліда, і їй стало шкода добрих дуреп.

— З тебе, як бачу, непогана порадниця. Позичать це не мудра штука й не велика труднація; але як то потім оддавать гроші? — гомонів батько. — Он коли то ще ми позичили в Таїси Андріївни дві тисячі, а й досі не вернули. Коли вона зовсім безглузда, то позиче вам і теперечки. Про мене, позичайте, але… мабуть, на вічне оддання. І це певна річ, бо ми вже напозичались і заплутались в довгах в банку, як у павутинні.

— Біжи, серце Лідко, та скажи, щоб подавали обід, бо мені вже дуже хочеться їсти, — сказала мати до Ліди.

Ліда побігла в пекарню й загадала слугам застелять стіл. В одну мить жвава горнична застелила скатеркою стіл і подала обід. Усі перейшли в просторну, але з низькою стелею столову кімнату й сіли за обід. І за обідом не вгавало змагання, а часом і лайка, неначе за столом сидів оркестр та все награвав до танців. Ліда мовчала й слухала. Її вже брала нетерплячка; вже хотілось знятись з місця, вхопить книжку і втекти з покоїв в садок. Батько бубонів низовим басом. Мати пищала високим тенорцем, а Мелася різким альтом і тріщала, і лящала дрібно та різко, як сорока на тину. Тато ніби лупив на цимбалах, мама неначе добре направила скрипку й цигикала смичком по струнах з усієї сили. А Мелася ніби лупила в бубон з брязкотьолами й брязкала дрібно, так дрібно та голосно, як завзятий музика на бучному весіллі. За столом неначе вигравали троїсті музики, а бідна Ліда була одним і єдиним слухачем тих невтомних, сливе щоденних троїстих музик.

Батько й мати Теклі Опанасівни довго не згоджувались видавать її заміж за Андріяна Гуковича. Старі добре знали, що вони обоє однакові на вдачу: обоє опришкуваті, нервові, лайливі й непомирливі. Але Текля намоглась і поставила-таки на своєму. Вона закохалась в Андріяна навіжено, без тями й сказала батькові, що як він не згодиться видать її заміж за Андріяна, то вона сама собі смерть заподіє або втече з ним і піде світ за очі. Батько й мати мусили згодиться. І доки між Теклею та Андріяном Гуковичем була любов, доти вони жили в згоді й помирливо. Але як любов почала з літами холонуть, вони почали сливе щодня загризаться та змагаться з якої-небудь пустої причини. І од того часу вони змагались та гризлись, як два люті закатовані вороги, спаровані навіщось докупи. Вони неначе силкувались зумисне допекти й надокучить одно одному, ніколи ні в чому не вибачали одно одному.

— Якби ззамолоду не розтринькали силу грошей за границею, отам по Парижах та Лондонах, зараз після того, як ми побрались, то й було б чим платить за оці витребеньки. І в банку не мали б довгу, — обізвавсь Андріян Кирилович з досадою після другої потрави.

— А хіба ж я сама їздила по Парижах та Лондонах! Адже ж і ти тинявся зо мною і марнував гроші незгірше мене, — промовила жінка з злістю.

— Якби не ти, я сидів би вдома та й не рипавсь. Я тебе слухав, то й швендяв вкупі з тобою по всіх-усюдах, куди тобі тільки було замандюриться: чи в Рим, чи в Мадрид, чи в якесь дурне Толедо та дурну Гренаду. Адже я не на свої гроші їздив, а на твої й по твоїй волі, а не по своїй!

— А певно, не на свої гроші, бо в тебе було завсіди порожньо в кишенях: небагато надбав грошей на своїй службі, — обізвалась Текля Опанасівна.

— Нехай я недбайливий! Але я ніколи не гайнував надбання так безглуздо, як ти з Меласею, от хоч би й теперечки на оті п’ять хур якогось непотрібу. Я орю, молочу, збираю пашню, а ви вдвох тільки вієте та сієте десь. Ет! ви тільки безглуздо споживаєте моє надбання, — сказав батько.

— Коли ж, тату, так прийшлось, що саме оце доконче треба було віять та й сіять, — обізвалась Мелася й скоса зирнула на матір. — Такий випадок трапивсь, бачте…

— Який же там випадок? Певно, той випадок, що отій добрій дуринді Таїсі Андріївні заманулось оддати свою дочку красуневі, та ще й обставить того петербурзького пройдисвіта по-аристократичному, по-столичному? — сказав з криком Андріян Кирилович, і його чималі подовжасті очі аж залисніли од гніву й вирячились на жінку, неначе він хотів застрелить її очима і вбити на смерть.

Ліда сиділа й тільки мовчки кмітила то за матір’ю, то за батьковими сердитими очима.

«Невже люде женяться тільки задля того, щоб гризтись та свариться щобожого дня? — думала Ліда. — Коли цьому правда, то я не піду заміж зроду-звіку!»

— Та не про це річ! Не в цьому, тату, діло! — крикнула Мелася і, як опечена, підвелась на стільці. — Не цей, тату, випадок, на який ви натякаєте, а якийсь зовсім інший!..

— Та коли довелось вже сказати правду, то ми оце в Києві знайшли Меласі жениха. Жених накльовується! от що! З цієї причини ми й задумали справити нову шикарну обставу, бо він, мабуть, оце незабаром і прибуде до нас. Я вже його й запросила до себе в гості. І він обіцяв приїхати з Таїсою та з Любою або з Елпідифором Ванатовичем.

Батько одразу замовк і вгамувавсь. На його цимбалах неначе одразу порвались басові струни. Голос в його пом’якішав і задзвенів, мов на високих тенорових струнках. Блиск гніву та злості одразу згас в очах. Погляд став м’якіший.