Неоднаковими стежками - Сторінка 3
- Нечуй-Левицький Іван Семенович -Салон аж лиснів і новісінькою мебіллю, і новісінькою бронзою; лиснів чистий, навоскований паркет. Ніби цвіли свіжі квітки на чудовому килимі під столом коло канапи. Обстава була зроблена з вмінням і з великою вподобою.
— Ой яка пишнота! Усе блищить, лиснить! Усе аж сяє! Як гарно та пишно! — викрикували з дива обидві панії.
— А почому платили за аршин оцього ясно-вишневого оксамиту на кріслах та стільцях? — питала Мелася, перескочивши опукою до шести чималих фотелів, що стояли побіч стола по обидва боки.
— А почому платили за цей плис в портьєрах? — допитувалась мати.
— А які пишні високі лампи! Почім платили за лампи? — знов питала дочка.
— Дорого платили, бо мебіль художня; купували в магазині Кона, — обізвалась Таїса Андріївна, милуючись обставою.
— Певно, в Елпідифора кишені дуже позапорожнювані грішми! — промовила Текля Опанасівна.
— Ой, певно, це все недешево коштує! — обізвалась Мелася.
— Та це, сказати по правді, я продала свій дерев’яний домок, свою халупку та половину грошей оддала за довги, а за другу половину посправляла оце все, щоб обставить кімнати і гарно, й естетично, бо й сама люблю усе гарне, і молоді люблять незгірше мене усе пишне. Такі вже вони обоє вдались на вдачу.
— Така пишнота, така краса, що аж мене взяла хіть обставить свої кімнати трохи краще. В мене ж дві дочки на виданні, — стиха промовила Текля Опанасівна.
— То й обставмо! Чому ж пак і нам не обставить покоїв? В нас в горницях усе таке старе та не модне, що й сором буде, коли часом ненароком будлі-хто заскоче до нас з Києва, — сказала Мелася.
— І обставили б, та грошей бігма теперечки, — сумненько промовила мати.
— Адже ж купують у нас десять десятин наші мужики… То продаймо та й обставимо хоч світлицю та кабінет.
— Нехай лишень перше подумаємо та поміркуємо з татом, та вже потім, може, й зробимо діло, — сказала з задумою мати.
— А чого тут довго міркувать? Маємо доволі грошей в кишені, то таки зараз принаймні хоч наберім на оббиття та на гардини чи оксамиту, чи отакого самого гарного плису, — сказала Мелася.
— І то гаразд: щоб по двічі не тарабанитись до Києва, — обізвалась Текля Опанасівна, трошки подумавши.
— Авжеж понабирайте зараз! Нема чого длятись та гаяться, бо, може, оце несподівано женихи шусть у хату! — промовила Таїса Андріївна.
— Що правда, то не гріх! — одповіла Текля Опанасівна.
— Як ми скінчили оцю обставу, то Елпідифор зараз покликав фотографа, і він поздіймав картинки з світлиці: одну просто од дверей, другу з отого куточка, третю з отого, а четверту з його кабінету. Це все на пам’ятку, — промовила наївно, по-дитячому Таїса Андріївна, — бо молоді обоє люблять ті куточки, де сиділи вкупці та милувались… Це на приємну згадку в дальші часи. А ось ходім лишень та подивіться, як зять обставив свій кабінет. Варто теж подивиться! В його теж багато вподоби, як і в Люби. Ой як він любе пишноту, як він любе все гарне! То вже йому, певно, бог так дав.
Таїса Андріївна повела гостей в кабінет. І в кабінеті була обстава так само багата й зовсім не по Елпідифоровій кишені. Серед кабінету стояв довгий писальний стіл з неполірованої дубини, чудово поцяцькований вперемішку горіховим та червоним деревом. По обидва боки стояли качалки-крісла, навкруги оббиті червоним плисом. Далі стояла дорога кушетка. По стінах були почеплені чудові полички для паперів, облямовані золотими торочками. Скрізь були порозкидані дзиґлики та стільчики. І нігде в кабінеті і в покоях не видно було ні однісінької книжки, навіть для людського ока, як інколи кладуть в багатих світлицях по столах.
І мати, і дочка, та й сам Елпідифор ніколи ніяких книжок не купували й не читали. Провадили вони часом розмову за театр, за артистів та театральні модні вистави, а найбільше за модні оперетки, котрі доводилось їм бачить. І в цьому була уся їх просвітність…
— Ой прехороша обстава! І тут хороше! — говорила мати.
— Що гарно — то гарно! Та з яким розумінням та вподобою усе дібрано! Яка тонка, аристократична вподоба в Люби! Як вона в цьому знається! —лепетала Мелася.
— О! що вона в цьому багато тяме, то тяме й справді. Так, певно, їй бог дав. Вони обоє такі артистичні на вдачу, що їм обом тільки найкраще та найдорожче припадає до вподоби, — сказала Таїса Андріївна, трохи слабка на розум зроду.
Таїса й її дочка справді добре знались в дорогому й гарному, бо… з оксамиту та з шовку й не вилазили. Тільки влітку мусили з цього вилізти, бо в оксамиті було занадто гаряче та душно.
Надивившись всмак та намилувавшись новою обставою, вони вернулись до світлиці та все лепетали, оглядаючи вдруге кожну річ.
— Чи це в вас і рояль вже… ніби не той? — спитала Мелася.
— Авжеж не той, бо новий. Люба без музики не може в животіть. Страшенно любе грати! Певно, так бог дав їй. А я купила новий рояль, бо старий був не дуже підхожий до нової обстави: дуже заялозений. Все в горницях було нове, усе лисніло, тільки рояль стояв замурзаний, неначе замурзане мужичиня між паненятами.