Неоднаковими стежками - Сторінка 61

— Наприкінці літа або з початку осені я прибуду в Деркачівку до твоїх батьків сам, без сватів, як напитаю собі службу десь далеко, певно, на Кавказі. Південні краї надять мене, поривають до себе мою душу, бо я їх люблю по своїй природженій вдачі: я, бач, трошки поетичний на вдачу, —сказав Уласевич.

Серце в Ліди взрушилось од палкого й щирого кохання молодого хлопця. Вона обняла його русу голову й вп’ялась устами в його високе гладеньке чоло.

— Я заздалегідь даю тобі своє певне слово й обіцянку їхать з тобою хоч би й на край світу, аби нам вдвох жити вкупі й не розлучаться ніколи до кінця нашого живоття. Я отут в Деркачівці незабаром занидію, зачучверію, як трава в спеку. Я тутечки до решти знікчемнію. Цвіллю та бур’яном заросте моя голова. Марно пропаде та моя просвіта, котру я придбала не без труднації й напруги. Життя моє буде тут неприємне й важке. Мама й тато раз у раз тільки те й роблять, що змагаються або сваряться. Мелася з чоловіком не мирить і так само все лається. Я заздріваю, що Мишук її не любе. Мишук і Мелася попередили нас і вихопили в нас наше щастя, нашу долю, та й дурнісінько, бо й самі не живуть в згоді та в щасті. Без путящого діла я тут, мабуть, незабаром занидію або й збожеволію. Ходжу та світом нуджу часом без ніякої думки в голові, мов неприкаяна. Я тутечки буду не варта навіть оцього помічного зілля, бо й воно стає комусь на поміч, на ліки. Оці гарні квітки принаймні тішать та звеселяють чиїсь очі… а я…

— А ти ж, моє серце, хіба не звеселяєш людських очей своєю красою, своїми ясними очима? Хіба ж ти не звеселяєш мого серця? Я тобою тільки й живу, тільки й дишу. Ти для мене усей світ закрасила, неначе розсипала по йому квітки для моїх очей. Ти ж найкраща квітка! Ти ж окраса цього пишного квітника! — перебив її молодий хлопець.

— Я тепереньки не варта отого бадилля на городі, бо й з його є якась користь для людей. Оті хмарки, що пливуть в синьому небі, і ті вартніші за мене, бо вони десь розіллються тучним дощем, поллють суху землю, принесуть вогкість на ниви та левади, дадуть родючість та плодючість. А я на всьому світі неначе зайва, бо нема з мене користі ні собі, ні людям. Дармує моя просвітність, до котрої я стільки доклала праці. Мама оце присилувала мене вишивать вже третю подушку на нові канапи, а мені ця робота не дуже приємна, бо я маю потяг до книжок, до науки. І полегкості для себе не жду ні од чого в цій глушині, а усяке силування мені не подобається.

Рипнули на ґанку двері, неначе заскрипів немазаний віз. З дверей вигулькнула й залисніла на сонці сива голова Марусиної матері, Ганни Прохорівни. Ліда одскочила од Уласевича й похапцем попрямувала до ґанку. Попліч з нею пішов тихою ходою й Яків Кирикович. Стара мати прикрила очі долонею зверху, придивилась до гостя стемнілими очима, впізнала його й радісно привіталась. Незабаром вернулася з дитячого пристановища Маруся з сестрою. Яків Кирикович хапавсь у дорогу. Усіпосідали на ґанку на лавках, побалакали з півгодини, і гість раптом підвівся з лавки й попрощався.

— Я оце зрання виїхав з дому, бо хапаюсь в Березань. Там прокинувся дифтерит на дітях і ще якась пошесна слабість на дорослих людях, їду, щоб докладно дізнаться за це все й стати до рятунку, — говорив доктор на прощанні й побіг до хвіртки так швидко, неначе хтось гнався за ним.

Ліда стояла на східцях ґанку ніби в чаду. І кохання, і запашний та душний опар з землі запаморочили їй голову. В неї думи неначе повились туманом та мрякою, через котру невиразно визначувалась неясна надія на якесь таке велике щастя, якому й міри й ціни не могла вона скласти.

Через тиждень Маруся одвезла Ліду додому. Ліда посвіжішала на виду, стала жвавіша й веселіша. На її чолі неначе вияснилось, як на небі після довгої негоди та сльоти. Смуток та журба зникли з очей. Блідота щезла з лиця. Уста знов стали червоні, як калина. Очі заблищали, заграли, як було колись давніше. Вона неначе перебула якусь важку слабість і одужала одразу. Мати була рада такій зміні.

— А ба! — казала вона Андріянові Кириловичеві. — Я ж тобі казала, пусти її до Марусі, нехай трохи повештається між людьми, розваже себе в товаристві, то вона й одійде, як одходе в дощ прив’ялена в спеку та сушу квітка. От вона й одійшла! А ти, бач, все по-своєму гнеш і мене ніколи не слухаєш.

По обіді Ліда почимчикувала з Марусею до вчительки на пораду, щоб завести в Деркачівці денне дитяче пристановище.

— Про мене, нехай Ліда тим часом бавиться і цим, доки йдуть жнива, — сказала мати. — Вона дуже любе дітей, а діти, навіть мужицькі, горнуться до неї. Часом обстануть та обаранять її з усіх боків за гостинцями, й вона й сама наче змалиться та грається з ними, мов маленька.

— Та це, мамо, в їх, певно, тепер така поведенція пішла на ці усякі гуманітарні витребеньки, як буває мода на наші сукні та капелюші, — сказала Мелася.

Маруся, давши пораду й напутіння Ліді та вчительці, поїхала вже смерком додому. Ліда і вчителька обидві зараз заходились коло діла й незабаром завели денне пристановище. Стара Гуковичка настачала для дітей молока, пшона та крупів на кашку та на куліш, ще й найняла дві бабі за наглядачок та няньок. Одначе й того поживку діти небагато споживали, бо дітей приводили не багацько.