Неоднаковими стежками - Сторінка 8

Задзеленькав дзвоник коло парадних дверей голосно, шпарко. Хтось сіпав ніби з великою нетерплячкою, бо дзвоник неначе аж кричав. Любка впізнала той ніби крик дзвоника, кинула нову спідницю, котру показувала приятелькам, і мерщій побігла до гостинної.

— Це, певно, Елпідифор йде з служби, — сказала Таїса Андріївна і, зібгавши Любчину спідницю жужмом, кинувши її, швиденько почимчикувала дрібненькими ніжками до світлиці. Її повненька постать заколивалась на ході по-качиному.

Мелася почепила спідницю, огляділа себе в дзеркалі, причепурила трохи голову і, зачинивши шафу, покатала й собі до світлиці. За нею, неначе навздогінці, пішла й Текля Опанасівна.

Люба кинулась в прихожу, обвилась руками кругом Елпідифорової шиї й вп’ялась в його рожеві уста, неначе пявка. Незабаром поважно вступив в світлицю Елпідифор Петрович Ванатович, неначе йшов і… ніс свою особу.

То була й справді особа. Високий на зріст, рівний, як стріла, широкий в плечах, тонкий станом, трохи довгобразий, рум’яний на виду, з темно-русявими кучерями, з блискучими карими очима, Елпідифор і справді був випещений красунь. Високе чоло, обрамоване русявими кучерями, подалось трохи назад і наддавало величності його постаті. Довгі бурці звішувались по обидва боки, як у петербурзьких бюрократів, а вуса закручувались трохи вгору й розсипались ніби промінням по бурцях. Щоки були рум’яні. Уста були повні й червоні, як калина. На випнутих грудях за жилеткою червоніла хусточка, закладена на білій лиснючій маніжці. Мундир, золоті широченькі погони на плечах, рівна постать та бадьористість наддавали йому офіцерський вигляд, і плечі, і в’язи, і стан були надзвичайно рівні, бо… він затягувавсь в цупкий горсет, а кравець намощував під мундир вати на плечах і потроху на грудях, щоб груди випинались.

Багато часу вранці гаяв Елпідифор на своє вбирання та чепуріння перед дзеркалом. Зачинившись в кабінеті, він фарбував вуса, вишукував сивенькі волосинки на голові та на бурцях, зарум’янював та вирівнював на щоках нерівний, плямуватий природжений рум’янець, замазував пудрою кожний малесенький прищик, кожну плямку та цятки ластовиння на лиці, кожну цятку навіть на шиї, на вухах. В той час нікому не можна було входить до кабінету. Він гримав на тещу й на Любку, щоб вони не вештались в кабінеті та не заважали йому буцімбито переглядать папери. Слуг він так само ганяв з кабінету, кричав, лаявсь і трохи не давав попотилишників.

Елпідифор Петрович був син київського урядовця. Його батько перейшов на службу в Петербург ще як він був в середніх класах гімназії. В Петербурзі він довчився в гімназії й скінчив науки в університеті. Там він і на службу пішов по канцеляріях, потім недовгий час служив в Вятці та в Пермі і знов вернувсь до Петербурга. У Київ його прислали на значне місце: він був начальником над тюрмами в губернії.

Елпідифор по-офіцерській цокнув закаблуками, привітавсь до гостей, не згинаючи цупко стиснутого горсетом стану й навіть не повертаючи голови. На його устах майнув осміх до гостей, буцімто він був їм дуже радий. Але той осміх був удаваний. Цьому столичному урядовцеві не дуже припадали до вподоби обидві провінціальні лепетухи через їх язик та «сільську вульгарність», як він казав Любі потаєнці од мами.

Дами посідали в крісла. Елпідифор Петрович побіг в прихожу й виніс звідтіль закупку. Він розгорнув її й подав Любі чудову бронзову бонбоньєрку, повну кондитерських конфектів, на взір ніби малини, горішків, ріжків та усяких гальок.

— Це тобі, Любо, презентик. Иду я Хрещатиком, а в вікні кинулась мені в очі оця чудова скринька, уся прозора, ажурна, ще й на ніжках. Я й згадав за тебе, — сказав Елпідифор.

— Спасибі, спасибі! Яка чудова скриньочка! ніби плетена з бронзи, всередині обкладена червоним папером, чи то пак… атласом. Гарненька річ!—сказала Люба й кокетно крутнула головою, ще й липнула очима на Елпідифора, неначе блискавку кинула.

— Прехороша, художня річ! — сказала Мелася, вхопивши в руки скриньочку й оглядаючи її зверху і зсподу.

Елпідифор Петрович не пішов, а неначе посковзнувсь по лиснючому паркеті, вхопив стілець, ніби кинув його перед столом і сів насупроти паній поруч з Любкою. Усе це він зробив плавко, жваво й зручно, неначе проворний молоденький гусарин-аристократ.

Лиснючий гарний салон приставав до випещеного та підмальованого Елпідифора, а він своєю постаттю прикрашував салон. Цей столичний урядовець неначе вродився й зріс серед розкішної обстави якогось багатиря мільйонщика або й магната. Панії, очевидячки, милувались ним і його делікатними манерами. Люба крутила головою та пускала очі під лоб або зиркала ними скоса на Елпідифора й при його незначних жартах сміялась веселенько, дрібненько, але роблено, неначе сипала срібним горошком та перлами по склі.

— А знаєте, з ким я оце стикнувся в кондитерській?

— З ким? Може, з мадам Оноре? — спитала Люба.

— З товстулею Загірньою. Входжу я й беру оцю бонбоньєрку з прилавка. А вона саме тоді коло прилавка вибрала коржики та пирожні й складала в кошик. Але почувши мою розмову, це неповертайло раптом обернулось до мене, та так незручно крутнулось, що зачепило кошик з пирожними. Кошик гепнув додолу, — коржики й порозкочувались, а кремові пирожні — ляпнули та й розлізлись квашею по підлозі. А ця шерепа як заґвалтує: «Ой-ой-ой! оце клопіт! оце так оказія! Ох лишенько! Певно, позамазувались усі. Ото яка шкода!..»