Образа - Сторінка 3

Незабаром він став там електромонтером і запалив електрикою й мене. Спочатку я потай проводив досліди в нашій квартирі, всуваючи в штепсель обривки дроту, щоб потішитися блакитною іскрою, чим украй пантеличив нетягу-батька, який ніяк не міг добрати причин частих замикань у нас, далі я заходився коло саморобних реостатів, вольтових дуг і акумуляторів. За якийсь час я почав допомагати батькові, а після його смерті і сам працював на електростанції. Це придалося мені в Києві не тільки попервах, а й згодом, коли я закінчив робфак і став студентом політехніки. В той час був саме в розквіті неп і після злиднів воєнного комунізму люди спрагло кидалися не стільки вже на їжу, як до елементарного комфорту. Залізні грубки-буржуйки замінило парове опалення, чадні каганці — електрика. Вітрини крамниць рясніли продуктами й товарами, на вивісках часто мигтіли слова "трест", "комбінат", "об'єднання". Як і всім іншим людям, мені теж набридло періодично недоїдати й вбиратись абияк, тому я й тепер, незважаючи на студентську стипендію, охоче брався при нагоді за роботу електромонтера, щоб дещо собі підробити. Я жив тоді з Іваном Петровичем у дерев'яному флігелі, в більше ніж скромній, ніколи не опалюваній студентській кімнаті. З Іваном Петровичем ми добре припасувалися один до одного: він охоче брався за наші спільні нескладні господарські справи, а я без заперечень роздягався до тіла, щоб дати змогу майбутньому професорові хірургії зміцнити на моєму кощавому тулубі свої знання з анатомії.

Інженер тепло усміхнувся до протилежного кінця столу, де сидів, одкинувшись на спинку стільця, притихлий професор.

— У дворі мешкали люди нашого типу — це студенти, кілька робітників, праля, дрібні службовці і якісь два безробітні. Гарний триповерховий будинок, що виходив на вулицю, оселяла поважна публіка, яка вже мала стале місце в житті й була забезпечена. Ми звали їх усіх поспіль непманами, хоч там, крім компаньйона одного комісійного магазину, антиквара і якогось постачальника, жили — директор тресту, оперна співачка й кінорежисер. Між ними й нами була виразно помітна соціальна межа і, я сказав би, — мало прихований класовий антагонізм. Так чи так, а то були люди з прізвищами, ба й з ім'ям та по батькові, а ми — просто мешканці. Одного разу вродлива, за останньою модою вбрана жінка, що вийшла з парадного під'їзду того "непманського" будинку, зупинивши мене, спитала:

— Ви, здається, мешканець з нашого двору? Чи нема поміж вас електромонтера?

Як бачите, сама вже форма звертання цілком відповідала непманському вмістові того будинку на вулицю. "Мешканець", "поміж вас"! Моє пролетарське нутро насторожилось, готове грубо замкнутися перед нею, але...

— Мені так треба монтера! — сказала жінка й усміхнулася, показуючи своєю усмішкою і свою безпорадність в електричних ділах, і крайню потребу в електромонтері, її звертання було мені ковінькою на руку: і підробіток буде, і далеко ходити не треба. Але що це важило, як порівняти з її прекрасною усмішкою! Усмішкою мадонни! Ох, як вона вміла усміхатися!..

Інженер знову закурив, крадькома глянувши на про-куророву, а розчулений спогадами професор зворушено сказав з свого місця:

— Свята правда! Воістину — мадонна!

— Треба сказати, що я в ту пору був у питанні стосунків двох статей не тільки недосвідчений, сором'язливий наївнячок, а й непорочний отрок. Та роки брали своє. Що там не кажіть, а мені вже йшов тоді двадцять третій рік, і я не тільки спрагло придивлявся до стрічних дівчат, а й став замислюватися над ідеалом жінки. Дитяча схильність до фантазування й перебільшення позначились і тут. Свою майбутню подругу я уявляв собі в по-таєнних мріях якщо не у вигляді Перовської, то, в усякому разі, й не нижче тургенєвської Єлени або пушкін-ської Татьяни. Та що робити, коли в Перовських не було потреби в новому житті, Єлени й Татьяни перевелись, а тип нової героїні ще тільки формувало тоді життя! Так чи так, а я не мав для свого ідеалу готового зразка і лиш помацки шукав його. І раптом — ця усмішка мадонни, що могла б приборкати й бувалого в бувальцях лева-зальотника, а не такого пуцьверінка в цих справах, як я. Згодом, коли мені повернулася нарешті здібність нормально мислити й об'єктивно оцінювати, я знаходив у а зовнішності й багато чого недовершеного: трохи заширокий рот і затонкі губи, дещо зависока фігура.

Оповідач, немовби порівнюючи, пильно подивився на обличчя прокурорової і сумно додав:

— Можна було б прискіпатись і до трохи широких її брів, які я з начитаної наївності звав у мислі "соболиними бровами". Вона була старша від мене років на п'ять. Але очі й усмішка (а вона усміхалася майже самими тільки очима) були в неї справді незвичайні. Мабуть, у той самий момент, коли вона, питаючись про монтера, вперше усміхнулася мені, я і закохався в неї. "Закохався!" Це занадто банальне слово, щоб передати той нестерпний стан благоговіння, екстазу й разом з тим тяжкого усвідомлення своєї нікчемності, непридатності й рокованої з самого початку безнадїї... У кого це я читав чи чув:

Так ніхто не кохав,

Через тисячу літ

Лиш приходить подібне кохання...

— Це в Сосюри, у Володі! — радісно підказав з місця поет і зашепотів щось професорові, але той замахав руками:

— Не заважайте!

— Може... — байдуже погодився інженер і казав далі: — Так от десь таке ж кохання, що буває раз на тисячу літ, і охопило тоді мене, чи краще — паралізувало мене всього. Як загіпнотизований, я пішов за нею на їхню квартиру в "непманському" будинку, боячись яким-не-будь необережним рухом допустити блюзнірство в тих божественних покоях, де жила ця незрівнянна жінка. Вона, очевидно, показувала мені, де треба поставити нові штепселі чи замінити старі вимикачі, але я не розумів її слів і майже нічого не бачив перед собою. Я тільки відчував коло себе її — неможливо прекрасну й ніколи недосяжну.

Нестямний від щастя, я побіг додому по інструмент та матеріал і, не переодягаючись у робочу спецівку, за п'ять хвилин повернувся назад. Але це була мука, а не робота: мені страшно було зривати з стін старі розетки й забивати в них нові, бо в цих же стінах жила вона, до того ж, заникуючись і ніяковіючи, я раз у раз несміливо перепитував її, де і що міняти та ставити, бо всі її попередні вказівки не дійшли до моєї свідомості. Мабуть, я видався їй недорікуватим телепнем, бо, з кінцем, їй, видимо, набридло моє перепитування, а незграбні повільні рухи, через які так тихо посувалася моя робота, навіть почали дратувати її, і вона не втрималась, щоб сказати:

— Ох, який же ви нетямущий і як це все у вас — повільно!

Від кого іншого, я, безперечно, не стерпів би і належно відповів, а туг я ще більше зніяковів і в мислі лаяв не кого іншого, як самого себе за те, що мимоволі розсердив незрівнянну... (Богам вільно гніватись і зласкав-люватись, але горе смертному, що накликає на себе гнів богів!) Одне слово, червоний від зніяковіння, змучений від довгого напруження, розчавлений власною нікчемністю, забруднивши геть свій єдиний вихідний костюм, я з бідою, нарешті, закінчив роботу і став збирати інструмент. Незрівнянна, видимо, теж стомившись від моєї довгої присутності, звільна вийшла з кімнати, так і не спитавши мене, ні хто я, ні як мене звати. За хвилину домашня робітниця винесла мені за роботу червінця. На ті часи це була нечувано щедра заплата, але я не зрадів з неї: хіба беруть заплату за службу богам! Я завагався, добираючи пристойного способу відмовитися від грошей, але ощадлива домробітниця зрозуміла мене інакше:

— Чи вже ж — мало? Та й що зробили такого?

— Що ви, що ви! Навпаки, це дуже багато грошей за цю роботу! — зовсім розгубився я.

— Ну, тоді дякуйте та й беріть собі, — сказала зверхньо домробітниця, вважаючи й собі мене за якогось пришелепуватого. Я все ж не знав, як мені уникнути цієї королівської щедроти, а в цей час двері з суміжної кімнати відчинилися, і я побачив обличчя незрівнянної, на якому здивовано підвелися "соболині брови". Жахнувшись на саму думку, що їй може здатися, ніби торгуюсь, я схопив хрусткий папірець і мерщій подався геть. Мої зволожені очі зафіксували при цьому на мить її стомлену, ледве помітну усмішку, призначену, очевидно, тільки мені, бо позад мене були лиш замкнуті двері, і я знетя-мився знову від щастя.

І ось почалася нова смуга мого життя, коли я так одмінився, що Іван Петрович, який спочатку тільки тривожно приглядався до мене, нарешті став благати піти з ним до поліклініки.

— Свята правда! — знову ствердив професор.

— Я, безперечно, був хворий, але я добре знав, що на мою хворобу нема ні лікарів, ні ліків. Це не зрозуміле мені самому почуття так пойняло мене, що я не тільки занедбав усякі товариські стосунки, навчання та різні обов'язки, але й фізично почав гаснути на очах. Я попелів від вогню власного почуття. А головне, я не тішив себе ніякими надіями ні на що. Я дізнався, що вона є дружиною директора якогось тресту, про котрого з повагою і заздрістю не раз говорили у дворі мешканці. Двічі чи тричі я з жагучою цікавістю бачив і самого його, коли він вилазив із трестівської автомашини, повертаючись додому. Нічого незвичайного я не знайшов у ньому: типовий відповідальний працівник, з манер і обличчя, видати, — простого походження. Я навіть не ревнував: він був занадто земний, щоб я міг ревнувати. До того ж і моє кохання було, так би мовити, неземне, в ньому не було ні хтивості, ні прагнення підкорити собі, ні будь-якої перспективи. І все ж таки це було кохання, що давало мені надмірне щастя. Щастя від того, що ця жінка живе зі мною на одній планеті, що я бачив її і був коло неї. Мені нічого від неї не було потрібно, тільки бачити її, та й то здалека, так, щоб вона й не помітила мене: страшно-бо смертному глянути в боже лице! Але й такі випадки бували рідко, зненацька...

— Як у купрінському "Гранатовому браслеті"? — спитала нараз прокуророва, що, підперши обома руками за скроні голову, не спускала очей з оповідача.

— Дуже подібно. Я-таки, мабуть, скидався на купрін-ського Желткова, але — модифікованого, розуміється, відповідно до нових умов. Та Желтков був активніший у своєму почутті: він писав своїй богині листи, надіслав навіть на подарунок гранатовий браслет: я ж пальцем не ворухнув, щоб жінка, яку я так любив, дізналася про це.