Олив’яний перстень (1927) - Сторінка 11

Про Валю та діда Маркіяна люди казали: "Злигався старий із малим, що їх і водою не розіллєш: скрізь удвох". Казали, правда, також, що в їх більше розмов, ніж праці: "Покинуть оце складати снопи та цілими годинами й сперечаються, вимахуючи руками, той на стіжку, а другий з вилами коло стіжка".

Вітю незабаром знало вже все село: і старі, й малі. В одних людей він довго не сидів — літав по селу, як вітер: учора бачили його на одному кутку, сьогодні вже кашкет його майорить десь аж у протилежному; ранком сидить на возі, по шию зарившись у горосі, увечері гарцює верхи на чийомусь коні. Де Вітька, там сміх, гомін, часом сварка: там вхопив косу — насилу одняли, там наварив каші, що викинули її собаці, а там завівся з жінками за попів та віру. Та так гаряче завівся, що обурені баби не в жарт хотіли йому зняти штани та нажалити його кропивою. Утік.

XIV

А в суботу ввечері, як була про те раніш умова, почали сходитись до Бондарихи. Прийшов Кость, сидить на перелазі з Настею, хвалиться: "Такі гарні люди, такі гарні, як рідні. Чого не вмію, учать, як сина. — Хвалиться: — Сам умію на воза накладати, наривати волів (у них воли), а сьогодні вже косив".

Коло перелазу з’являється Валя:

— Добривечір! От дід — так дід! — І зразу починає про свого діда. З жаром, із захватом. — Знає зілля, ліки. Про все знає, що не спитай. Історію України знає, Кобзаря мало не всього декламує напам’ять…

І про Дарвіна, і про Маркса… Знаєте, коли б такому дідові та освіту…

До гурту підходить Василь:

— Ну, так пам’ятайте: завтра по обіді — вистава!

— І п’єска буде? — швидко запитала Настя.

— Аякже! Першою піде.

— Що ж це мені робити, що в мене немає червоної хустки? — затурбувалася зразу Настя.

Всі засміялись.

— Кому що, а їй аби червона хустка: буде якась, хоч не червона.

Настя зніяковіла, розсердилась:

— Написано в п’єсі — "червона хустка", то й треба, щоб така була.

— Ну, гаразд, десь позичимо, — миролюбно згоджувався Василь, — а головне — треба зранку встигнути зробити репетицію, поставить декорацію, знайти решту акторів: хоч їхні ролі — по кілька слів, а все ж не можна без них. Потім треба зробити для суфлера будку. Шкода, що нема оце Віті.

— А то ж хто на призьбі сидить, чи не він?

Один по одному підходять:

— Це ти, Вітю?

Мовчить.

— Ніби не Вітя.

Василь підійшов до його ближче, нагнувся.

Сидить, насунувши козирок на уші, голову схилив.

— Ні, таки Вітя! — і далі стурбовано:

— Е, та він чогось плаче!

Всі гуртом до Віті. Вітя сидить нерухомо, як і раніш, схлипує. Затурбувалися:

— Чого це він?

— Дивіться, чи десь не набили, — він задерикуватий!

— Чого це ти, Вітю?

Вітя крізь плач почав щось бурчати:

— Як ніхто мене не любить, усякий сміється, як я сирота…

Дивуються, серйозно:

— Як сирота, Вітю, адже ж у тебе тато є?

— Є! — крізь сльози вимовив Вітя.

— І мама є?

— Є.

— Ну, так який же ти сирота?

Вітя перестав плакати, носом чмихає. Далі знову: затулився рукавом, як не заридає, гірко-гірко. Всі перезирнулись.

— То що ж таке трапилось, Вітю? Може, набив хто? За гіркими сльозами насилу вимовив Вітя:

— Як мені на осінь… у солдати…

— Ану заждіть. — Кость швидко нахилився: — Ану дихни?

— Еге-ге! Та од нього, голубчика, самогоном несе, як із бочки.

Всі зареготались.

Вітя був справді п’яний і п’яний люто: козирок зім’ятий, у глині, сорочка розірвана, чуб скуйовджений, очі мутні, обличчя бліде.

Кость суворо:

— Та й де це ти так налигався, Вітю?

Вітя перестав плакати, почав щось сердито бурчати, далі лаятись. Товариші хотіли одвести спати — вирвався, на моріжок упав. Хлопці — в сміх.

— Годі! Годі! — обурено спинила їх Настя. Стала підіймати п’яного.

— Вставай, Вітю, та підеш спати.

— Я сам, я сам, Настуню! — Справді встав-таки сам, патякає:

— Настуню, ти одна мене розумієш, в тебе прекрасне серце, із тебе вийде знаменита людина, тільки не люби ти отого… отого… — Вітя люто тикав пучкою на Костя, — отого носатого, отого вирячкуватого… вухатого.

Не знаходив слів і сердито махав кулаками. Зрештою, витягнув губи, почав передражнювати:

— "Чого являєшся мені у сні, чого звертаєш ти до мене… " Поет… Знаю, куди ти хилиш! Женишок! Зятьок!..

Далі блиснула якась рішуча думка:

— Насте, ти любиш мене?

Сміється Настя:

— Ну, а як же? Люблю!

— І я тебе! — Вітя нахилився і побожно, як ікону, поцілував Настю в щоку, що та тільки ахнула.

— О! — на обличчі у Віті, заплаканому й завороженому, просяяло повне задоволення. Однією рукою обгорнув Настю, другою ткнув Костеві дулю:

— Бачив?

Здійнявся шалений регіт. Вийшла Оксана:

— Що таке? — І далі злякано: — Лихо! Де це він так набрався? Це чи не в Петренків на обжинках? Еге, Вітю?

Вітя повернувся до неї.

— Я босяк, я жулик, я… та я вас люблю, як рідну матір. Дозвольте поцілувати вашу чесну, трудящу руку.