Оповідання про Степана Трохимовича - Сторінка 11

— От і прекрасно! — сказав редактор. — Ви, мабуть, хочете в нашій газеті висвітлювати життя свого підшефного села? Це дуже хороша ідея. Ваші кореспонденції ми будемо негайно вміщувати. Будете нашим не тільки робкором, але одночасно й сількором.

— Та який з мене сількор! — почав був Степан Трохимович з надією перевести розмову в ту площину, яка його саме й цікавила, себто в площину питань такого порядку: що йому, мовляв, робити, щоб… не бути хоч поганеньким шефом. Але тут раптом перебив його чистенький редактор в рогових окулярах.

— Що ви, папашо! — сказав редактор. — Хіба сількори мусять обов’язково святі горщики ліпити?

— Воно, звичайно, так! — гублячи надію дати розмові бажаний напрямок, проти волі й бажання поплив за течією Степан Трохимович. — Воно ви вірно говорите, але я ж простий робітник, хіба я…

Тут редактор усміхнувся, поправив свої рогові окуляри, і переконавшись, що Степан Трохимович це думає кінчати своєї думки, сказав:

— А як же я? Як же я наважився бути редактором? Не сількором, підкреслюю, а редактором, людиною досить-таки відповідальною? Принаймні багато більш відповідальнішою, якою я вам пропоную зробитись?

— Ще б когось зрівняли з собою! — заперечив старий Коваль. — Та я ж такий собі простий робітник, можна сказати, звичайнісінький!

Степан Трохимович уже, що називається, махнув рукою на вищезгадану надію. Тепер у нього була інша турбота: він страшенно перелякався, що його «запряжуть» ще й у сількори, себто накинуть на нього ще один зовсім для нього нібито туманний і дуже подібний до першого (шефства!!) обов’язок.

Проклинаючи себе, що він зайшов до редакції, Степан Трохимович проте вирішив за всяку ціну вискочити відціля принаймні хоч без другого громадського навантаження. І тому, хоч він і був високої думки про себе і хоч вже до певної міри й акліматизувався в новому редакційному оточенні, все ж вирішив знищувати себе до кінця, цебто виставляти свою особу в дуже мізерному вигляді.

Але тут чистенький редактор в рогових окулярах прийомом, проти якого спасували б всякі «тур-де-бра» і «бра-руле» (Степан Трохимович полюбляв циркову боротьбу і в старі часи задля неї залишався іноді в городі), — прийомом, безперечно, не із слабеньких, чистенький редактор обеззброїв Степана Трохимовича.

— Так ви кажете, що ви звичайнісінький робітник? — сказав редактор. — А хто ж такий я?

— От тобі й маєш? — промовив уже переляканий Степан Трохимович: він подумав, що редактор образився. — Хіба ж я не ціную вашої роботи? Звичайно, й ви робітник!

— Ви мене не зрозуміли, — заперечила людина в рогових окулярах. — Я хочу сказати, що я такий же звичайнісінький робітник, як і ви, і що я тільки три місяці тому прийшов від станка. Я хочу сказати, папашо, що я працював за станком 12 років і що я такий собі висуванець — і тільки! Йдучи на редакторську посаду, доводжу до вашого відома, я стільки ж розумівся на ній, скільки й ви, йдучи на сількорівську. Ясно, папашо?

— Що ви кажете? — вирвалось Степанові Трохимовичу, і він очима, повними нерозуміння, оглянув присутніх. Але ніхто із присутніх не звертав на них уваги.

— Льонько! — раптом сказав один із робітників, кидаючи в редактора якимсь папірцем і ступаючи з кімнати. — Ти ж гляди: сьогодні мусиш обов’язково відчитатися перед моєю групою.

«Виходить, що й справді робітник: «Льонька!» — подумав здивований Степан Трохимович. Старий коваль остаточно був збентежений. Складалося таке враження, що він прилетів з Марса. Правда, його син теж десь відповідальним робітником. Але його син ніколи не носив таких окулярів і взагалі мав вигляд багато простіший, по-друге, то ж його син, а Степанові Трохимовичу здавалося, що таких синів на світі більш нема.

— Так значить, папашо, по руках! — і редактор схопив ковалеву руку. — 3 сьогоднішнього дня ми вас вважаємо своїм робсількором. Єсть? — і, не чекаючи згоди, редактор відповів за Степана Трохимовича: — Єсть!

Словом,, вийшов Степан Трохимович з редакції не з порадою, що йому робити, щоб… не шефствувати (власне, такої поради він і чекав), а з другим громадським навантаженням, не менш для нього нібито загадковим і, безперечно, проти волі йому нав’язаним. І що особливо бентежило старого коваля, так це те, що ніяк від цих навантажень не можна було відмовитись. По суті, він не був такий вже соромливий, безпорадний і, так би мовити, незлобивий. Не боявся він начальства, не пасував він і перед окулярами. Свого часу урядник, скажім, не раз обіцяв вислати його з Кармазинівки за зухвальство. Не піддався б він і голові сільради чи то майстрові, коли б вони наважились, так чи інакше його зачепити. Що ж до окулярів, то він, з ними за звичайних обставин почував себе досить вільно і не припустив би, щоб вони йому, скажім, нав’язували якісь обов’язки, яких він не хотів. Але як ти відмовишся від навантаження Кліщевого, себто від навантаження свого ж брата та й до того ж такого, що говорить від імені цілої маси? Як ти не схочеш бути сількором, коли тебе примушує редактор, три місяці тому звичайний робітник… і до того ж, як виявляється (хоч і молодший), може, й розумніший за тебе?