Останні орли - Сторінка 4

— Аякже! Сама закликає, та ще б не заступалася? Недарма ж і звуть її матінкою!

— А що ж, брати панове, — звернувся старший до своїх односельців, — хоч і як нам шкода рідні гнізда залишати, та коли розвелося там пекло, то що ж нам — без кінця терпіти, бути лядським бидлом?.. Перейдемо туди, під охорону православної цариці, під її ласкаву руку.

— Не інакше, як туди, до своїх: немає другої нам дороги! — дружно обізвалися всі.

— Ви подавайтеся зі мною, — радив слобожанин, — та виберіть, облюбуйте землю… а потім і рушайте з богом!

— Правда, що з богом! — зауважив старший.

— Без нього не проберемося й до Дніпра: скрізь розставлена сторожа і переселенців та втікачів ловлять і б’ють, як собак…

В цей час пролунав з високої дзвіниці удар дзвона. Густий низький звук застогнав у повітрі тремтливим гудінням і полинув перекатами в синяву задніпровських борів. Одразу примовкли всі прочани, повставали й побожно почали хреститися. За першим ударом дзвона пролунав другий, третій… Благовістили на «Достойно».

Тим часом з нижніх печер підіймалася нескінченними дерев’яними сходами на гору, до Лаври, нова юрба богомольців. Попереду йшов у багатому, блискучому запорозькому вбранні ставний, кремезний козак середнього віку, при квітучому здоров’ї; обличчя козакове не вражало красою, але хто хоч раз бачив ці сповнені енергії й життя риси, ці полум’яні, іскристі очі, цей орлиний ніс і розмаяні вуса, — той ніколи не міг забути їх. І постать, і хода цього значного козака, і всі рухи його виказували владну силу, яка одразу скоряла всяку волю, а погляд його темних очей був такий гострий, що пронизував до найпотаємніших куточків серця й примушував його тривожно битися…

При появі цього запорожця по всіх гуртках пробігло помітне пожвавлення.

— Залізняк! Полковник Залізняк!.. — загомоніли по дворищу, і всі попідводи-лися, щоб глянути на славного запорожця.

— Яким вітром? — спитав запорожця, що проходив повз нього, старий козак у шапці з висячим червоним верхом.

— Низовим, Свириде! — усміхнувся той ледь помітно.

— Гай, гай!… Здається, у вас той вітер затих… а верхній усе дме… північний…

— Поки не потягне з моря… — моргнув вусом запорожець і пішов далі.

Серед інших вискочила наперед і цікава Пріся, потягши за собою й парубка, котрого вона звала Петром.

— Та куди ти, дзиго? — опирався той.

— Залізняк оно йде, бачиш? Залізняк, січовий полковник, лицар, про якого тато багато розказували…

— Ага, ага! — зацікавився й хлопець.

— Ох, який же він, братику, славний!.. Наче сонце сяє, і жупан на ньому який пишний, мов на ясновельможному панові…

Залізняк, помітивши гарненьку дівчину, що не відривала від нього погляду, спинився й, на превеликий страх її й збентеження, заговорив до неї.

— Звідки ти, дівчино люба? — спитав її ласкаво Залізняк. — Видно, не тутешня? Пріся зашарілася й опустила очі.

— З Лисянки, вельможний пане, — відповів за неї парубок.

— З Лисянки? Що недалеко від Мотронинського монастиря? Так, так… Бував не раз там, а батюшка у вас, здається, отець Хома?

— Вони, вони і є, я в них тепер служу…

— Це добре. А ти, юначе, родич їй?.. Чи, може, просто до серця? — кинув лукавий погляд лицар на дівчину.

На цей жарт запорожця ближчі з цікавих, що товпилися навколо, засміялися, а парубок, гордо вирівнявшись, відповів:

— Я, пане, брат їй рідний. Залізняк подивився на нього пильно.

— Мабуть, що й правда… а чиї будете?

— Данила Кушніра, титаря лисянського…

— Данила Кушніра?.. Знаю… Тож-то сестра твоя й пригадала мені когось близького… так живий ще старий Данило?

— Хвалити бога, живі, — насмілилась врешті докинути своє слово й дівчина.

— Радий, радий, моя маківко… Кланяйтеся йому од Максима, якщо пам’ятає.

— Тато вас, вельможний пане, мало не щодня згадують, — відповіла вже сміливіше Пріся.

— Спасибі, сердечне спасибі! Перекажи йому, що обов’язково заїду в Лисянку побачитися з ним і з отцем Хомою.

І Залізняк, кивнувши головою, попрямував повз старців і калік до цвинтаря. Старці давно вже чекали своєї жертви, і ледве до них наблизився Залізняк, як вони, попростягавши руки, заголосили всі разом свою звичайну пісню, пересипаючи її улесливими епітетами, зверненими до благодійника, що йшов повз них:

— Преславний лицарю, заступнику наш, благодійнику наш, захистку наш, батьку наш, славонько наша!

— Не вийте, всім дам! — гукнув запорожець і, дивлячись на всіх цих калік, з болем у серці й тремтінням у голосі додав: — Ех, ви, сердешні! Один до одного: без лівих ніг і без правих рук… Яке лихо вас так порівняло?

— А те саме, — похмуро відповів один з калік, — котре повернуло весь наш край на руїну…

— Напевне, велике то лихо, коли цілий край не здолав його?

— Здолали б… та бог одвернувся… Покровителі перев’язали овець та й кинули їх на загибель.

— Якщо всі вівці — то туди їм і дорога! — гостро відповів запорожець і заходився відсипати старцям у жмені мідяки.