Печатка - Сторінка 2

- Антоненко-Давидович Борис -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Він вимовив це "студент" занадто підкреслено і навіть з побожністю, але мені це зовсім не подобалось: найшов чим пишатись перед ними!

Нас оточили щільним брудним колом робітники й цікаво розглядали мене. Я спробував зробити серйозне й разом із тим приємне лице, а Осадчий атестував мене далі:

Там такий оратор, що гай-гай, та ще й зелененький!

Голова заводського комітету наказав скликати робітників, і ми рушили до фабричної трибуни — високого конторського ґанку, над яким висіло червоне полотнище з великими білими літерами:

"Земля крестьянам, заводы рабочим!"

Немов до дантиста, що має оце зараз проробляти неприємні й болючі маніпуляції над моїм хворим зубом, я йшов крутими східцями на ганок. Я відчував неминучий скандал, що ось-ось зараз станеться, знав, що мене освистять, висміють і хто зна — може, просто виженуть. Якщо на селах нашим промовцям не скрізь щастило, то що вже говорити за цукроварню! Мене брала досада: "Ну, як це я не одчепився від Осадчого одразу!.." Але було вже пізно. Голова звернувся до натовпу:

— К нам приехал товарищ из украинской поветовой рады, он хочет поговорить с нами.

Натовп ворухнувся. Серед ближчих до ганку лиць почулось було стримане "пожалуйста" і зараз же завмерло.

Ця передмова голови мене ще більше спантеличила: власне, що значить "хочет поговорить"! По-перше, я нічого не хочу, то тільки той Осадчий... а по-друге, вже коли пішло на те, то я маю казати промову, а не "поговорить". Не знаю, чому, але це "хочет поговорить" породило в мені якийсь глухий внутрішній протест і — дивна річ — це мене підбадьорило. Я ступив до краю ґанку наперед, заступивши своєю студентською тужуркою голову, й міцно взявся за поручні. Я пильно глянув на натовп, що з ним мав оце змагатись, і знову мене підточили зневіра й непевність. Я навіть подумав — може, почати говорити російською мовою? Мене стиснула така розпука, що я махнув на все й пустився берега. Не бачачи нікого перед себе, крім невиразних тьмяних плям, я почав говорити так, якби промовляв у Просвіті. Хоробрість і пристрасть одчаю, коли нема вже куди тікати, ввійшли в мою мову. Я палко говорив із належними епітетами, метафорами й метоніміями, з придиханнями й вибухами голосового грому. Про що я,говорив? Це важко передати. Я говорив про все, і це все була Україна. Я не бачив, як вони реагували. У кожнім разі, не чути було, щоб хто перемовлявся чи шепотів, а це вже була прекрасна ознака. Певно, я захопився ще більше й під кінець, коли я почав виголошувати "хай живе", мій голос прибрав такої дикції й експресії, що після цього вже не можна було не плескати.

І, справді, коли я скінчив свою промову, мені несподівано заплескали. Ці оплески були досить рясні як на байдужу до України робітничу публіку.

Я злегка вклонився натовпові й помітив Осадчого, щ0 жваво роздавав на всі боки якісь брошурки й газети. Я тепло подивився на його вузькоплечу згорблену спину, на якій блискавками лягали від рухів бганки, і, мабуть, відтоді він здобув цілком мою любов і пошану.

Мене частували в "приїжджій" обідом, під час якого, правда, ні голова, ні ще якісь робітники, ні навіть Осадчий (і, поготів, розуміється, я) не згадували жодним словом України. Я навіть боявся, щоб вони якось не навернули на це, бо ми могли б зайти в нетрі непотрібної дискусії і цим самим зіпсувати той блаженний настрій, що легким серпанком пройняв мене після мітингу. Ми щиро прощались, мене запрошували приїздити ще "проводить культуру среди рабочих", і я нишком дивувався, як усе ж таки легко здобувається популярність і як, кінець кінцем, усе на світі влаштовано просто й приємно. Мене назад знову одвезли автомобілем. Дорогою ми заїхали до Осадчого ї втрьох — я, шофер і Осадчий, перехилили кілька чарок зле очищеного, розбавленого спирту. Дарма, що вони були неможливі на смак і на нюх, мене після них охопила така радість і вдячність життю, що я, мабуть, молився б богові, якби моя віра не захиталась після лютого. Ми наостанку навіть поцілувалися з Осадчим. Я ще більше зрадів, коли дізнався, що Осадчий залишається дома: це ж мене самого везтиме автомобіль додому! Самого, чорт би його забрав! Яке прекрасне життя і яка чарівна ця революція!..

Солодко похитуючись на цератових автомобільних подушках, я лагідно думав тепер про індустрію і помалу приходив до висновку, що все ж таки Україні, очевидно, не обійтись без тих заводів, машин і робітників.

Я навіть не встиг сказати за потребу українізувати школу, а мені ще треба було, хоч кількома словами, згадати за суд і церкву (аграрні й військові справи я з охотою погодився віддати Осадчому), як мені почали перебаранчати поодинокі ворожі вигуки. Я запнувся, і мені впала в очі пишна, чорна борода в огрядному сіряку, що неподалеку вперто торочила:

— Ми не понімаємо вашого малоросійського язика!.. Не понімаємо!

"Еге-е, тут нагвинчено вже машину! — подумав я: — не інакше, як місцеві вчителі, кацапня, розагітували ще до нас дядьків".

Але думати мені довго не довелось. Ворожі крики, ніби скориставшись моєю паузою, тепер наповнювали лементом волосне подвір'я.

— Та що там їх слухати! Брешуть!..

— Поодягали вишивань сорочки й думають, що не бачимо вовка — паничі приїхали!..

Становище наше кожної хвилини гіршало. Я з Осадчим стояли на імпровізованій трибуні — звичайному селянському возі, що на ньому волосний писар поставив маленького стола; воза вивезено на середину волосного подвір'я, і він — тільки єдиний маленький острівець серед мішанини селянських голів, свиток, сорочок і де-не-де жіночих хусток. Людська хвиля натискає на віз, і, здається, ось-ось розчавить його, принаймні я чую, як під ногами мені щось коливається і тріщить. Невеличка купка наших прихильників, місцевих просвітян, як сектанти, туляться, боязко один до одного і тужно дивляться на нас. В їхніх поглядах — і розчарування, і прикрість, і турбота, і остання надія на те, що ми якось викрутимось.

Але я вже не сподівався викрутитись. Було ясно, що тут нічогісінько не вийде і ми подамось відціля якнайдалі, то буде краще. Але як це зробити? Звідусіль нас стиснув натовп і нам годі вислизнути кудись з воза. Я спробував ще раз вплинути на дядьків і щосили, аж мені закололо в горлянці — крикнув:

— Так хочете ви, щоб у нас була українська школа, наша школа, така школа, що не калічитиме наших дітей "чтоканнями" та всякими там "избами" й "гумнами"?..

Певно, мої слова, чи скорше голос, справили на них враження. На подвір'ї притихли й нашорошились. Я миттю скористувався з цього і ще дужче, не жаліючи до свого голосу сарказму, крикнув:

— Чи, може, вам треба, люди добрі, панської школи, московської?..

Я поставив питання руба, і мої "люди добрі", що не звикли міркувати на педагогічні теми, трохи спантеличились.

— А воно й справді,— якої нам треба школи?

Я певний, що коли б наші просвітяни були сміливіші й розторопніші і вчасно підтримали б мене належними вигуками, я виграв би. Але просвітяни стояли мовчки. Серед лункої тиші хтось поблизу в'їдливо процідив:

— Ну й хитрі ж пани: щоб ми й далі були темні, по-мужицькому нас учити!

Навколо нього зареготали. Чорна борода, що кричала була проти "малоросійського язика", протовпилась наперед і роздратовано кинула до нас:

— Нам треба такої школи, щоб язика не ламала, о!.. Зненацька відкілясь із середини натовпу виліз солдат у розхристаній гімнастерці. Він, не панькаючись, добрими штовханами плечей і ліктів розпихнув собі дорогу й підійшов до воза. Навіть не спитавшись нас, він спокійнісінько зліз на воза й став спиною саме перед нашими лицями. На подвір'ї стало занадто тихо. Я нутром відчув усю грандіозність моменту, й мені неприємно стиснуло десь під серцем. Солдат одсунув далеко на потилицю свого кашкета з репаним дашком, сплюнув набік, розмашисто махнув руками перед себе й почав:

— Хоть я, канєшно, тьомний, як пивная бутилка, но впрочім тоже завсігда могу ізобразіть понятіе. Ми, братці, товариші дорогії, ще не вбили, сказать ведмедя, герма-нець на фронті стоїть, уп'ять же война не скончена, а шкуру вже дєлім...

Кілька голосів, стверджуючи, загуло:

— Правильно!

А солдат пристукнув на потилиці кашкета, щоб той був не впав, розмахнувся правицею і казав далі:

— К прімєру сказать — Україна і малоросійський язик. Воно, канєшно, да і, як по-простому виражайсь, то, сказать би, ми вроді, як хахли. Но тут буржуазен діло портіть, вона понімає, што Україна — це значить — край усьому, кінець, і більше нікакіх гвоздей, уп'ять же: ні землі і нікакой вопче свободи. Буржуазєя це, гавару, понімає і потому агітирує, щоб писались в українці. Потому— щоб без землі, а котрий, пролетарія тьомная, ету контрреволюцію не розбере, то й поступа в Просвіти всякі та ради...

Дядьки аж подались головами наперед і жадібно ковтали кожне солдатське слово. Наше і без того скрутне становище вже цілком виразно погрожувало небезпекою. Нас могли просто-напросто побити. Я запитливо й нетерпляче подивився на Осадчого: мусимо ж ми колись забратися відціля!

Але Осадчий і на думці того не мав. Він цілком спокійно слухав солдатську белькотню й тільки іноді, видимо, і йому уривався терпець; тоді він смикався наперед і намагався спростувати солдата. Та куди там! Солдат не звертав на нього жодної уваги, що далі він говорив, голос йому все більше й більше ставав крикливіший. Ніби не ми, вдвох з Осадчим, були його єдиними опонентами, а тут, у волосному дворі зійшлася вся всеросійська контрреволюція, яку він мусить розтрощити на друзки.

Я вже перестав покладатись навіть на Осадчого. Я гаразд знав, що все це скінчиться недобре, і мене вже не цікавили деталі цього кінця. Я навіть звикся за ці кілька хвилин солдатської промови з неминучістю небезпеки, і вся гострота відчуття її — для мене вже минула.

З височини нашого воза було видно далеко за волосне подвір'я. Сонце спускалось до обрію, і в багряному океані бовваніли за слободою далекі вітряки й байрак. Мов із в'язниці, я задивився на ті неосяжні простори, де нема ні натовпу, ні Осадчого, і не чути солдата, і ту ж мить згадав чомусь за кавуни, що я їх купив був на базарі перед сходкою і залишив у сторожевій комірчині волосної хати. Я сумно подумав, що кавунів тепер нам, без сумніву, не їсти, й мене опанувала досада.