Persona grata - Сторінка 5
- Коцюбинський Михайло Михайлович -— Ну, тепер другий. Як звать? Каленик? А, чорт з тобою, нехай Каленик. Ну, лепортуй. Ногу… як ти ногу держиш! З ким ти говориш, га? Крадеш? Годуєш борщем з червою? Б’єш в морду? На арештантах сорочки чорні! Пацюк ти з квасу, обсмоктана миша… Скрізь непорядки, я вас!.. Подать смотрителя!..
Смотрителя не подавали, тоді Лазар ліз битись. Ті йшли жалітись, і врешті приходив смотритель, якийсь несмілий, немов боров щось в собі, перемагав. Не сердивсь, а умовляв, прохав, соромив, і кисла, винувата усмішка розтягала його обличчя.
А Лазар розумів, що йому годять, що він потрібний, що все йому можна, як важній особі.
Й вигадував далі.
Часом на нього нападав страх; усього боявся, все було вороже, все проти нього; закрадалось, чигало і не давало спокою.
Чогось йому здалось, що за ним стежать Іванові очі. Підкрадуться стиха, ляжуть на шию або на спину й шукають місця, щоб влізти всередину. Лазар притихне, причаїться і раптом крутнеться на місці. Але очі встигли втекти вже і сміються в Івана під лобом та переказують, що вони бачили.
Лазар тоді приходив у лють і кричав на Івана:
— Не дивися на мене! Забери свої очі, чуєш, бо видеру з лоба!..
Але очі верталися, лазили по обличчю, по шиї, грудях і, злегка лоскочучи, вертіли дірки углиб. Се дратувало, приносило втому. Взагалі було важко. І все докучало. Стіни, горілка, Іван і Каленик. Немов легше було в першій тюрмі. Легше носити цебер, замітати подвір’я, тягати воду. Там було сонце, рух, люди. Про нову роботу Лазар не думав удень, зате по ночах чув під рукою то м’яку шию, то теплі коси. Злітали до нього десь з темряви очі — карі, сірі і голубі, а з них розпучливим криком кричали смерть і життя. Розцвітались, як квіти, гарні слова і, мов будяки з пилом,— прокльони. З’являлось все, все, що лишалось йому на спомин, всі подарунки смерті, які прилипли до нього і жили в ньому своїм окремим таємним життям. І се будило знеохоту і втому.
Його одривали од снів. Він мусив іти по нові подарунки, хоч старі не забулись і не давали спокою. Лазар бурчав, насилу підводив обважнілеє тіло і одягавсь. А після того знов нудний день, п’яний туман, коверзування.
Так минали дні й ночі.
А ночі все ж були кращі.
Одної ночі прийшов до нього той, що залишив на спомин великі очі. Сів на постелі край ліжка, там, коло ніг, і межи ними почалась розмова.
Він. За що ти мене вбив?
Лазар. Хіба я знаю? Звеліли.
Він. Неправда. Хіба можна звеліти комусь забити, коли він сам не схоче. Признавайся: ти вбив за гроші?
Лазар. Я ще раніш зарізав п’ять душ.
Він. Ти не крути. Нащо зарізав?
Лазар. Вони кричали… Мені страшно стало… боявся, прибіжать люди і зловлять.
Він. Ну, далі.
Лазар. І сам не знаю, як се зробив. Я не хотів…, не мав на думці.
Він. От бачиш. Ти не хотів. Ти з переляку взяв гріх на душу й за се прийняв кару й покуту. Ти захищався. Ну, а тепер? За що ти губиш людей? Чи за горілку? За гроші? Що вони винні тобі?
Лазар. Не дивися на мене! Забери очі… чуєш, ти! Чуєш!
Він. Ні, буду дивитись на тебе. Приліплю очі на твої груди і буду крутити ними, аж поки не влізуть у серце. Бо ти ще кращий за тих, що тебе спокусили і що звеліли вбивати… Ти темний, ти невидющий, ти, може, з нужди йшов на погане, а вони книги читають, у них достатки…
Лазар. Ти думаєш — легко мені? Втомився я дуже… душею і тілом. І ссе мене щось коло серця… Не дивися ж на мене… забери очі… чуєш, що кажу: забери очі…
Але той не забрав: одділилися очі, страшні, великі, з яких кричали смерть і життя, поплили в повітрі і тихо сіли йому на груди. І Лазар чув, як крутились на однім місці та влазили в груди все глибше, глибше…
Прокинувся Лазар з важкого головою. Було дуже нудно і світ немилий. Так було тісно, сіро і душно у камері, а тіло стало лінивим, млявим. Не хотілось навіть горілки, але він пив. Горілка сьогодні була гірка, смердюча й не мала сили — не брала. Тоді Лазар почав кричати й коверзувати, знущатись з Івана, мучить Каленика. Почув потребу, щоб хата сповнилась криком, гамором, рухом, щоб стіни двигтіли, вікна бряжчали і все тріщало. Трощив посуду, грюкав у двері і в стіл кулаком. Не прогнав тиші. Вона дивилась на нього з високої стелі, зо всіх кутків і вищиряла зуби. Перемогла.
Лазар замовк, поклався на ліжко, заплющив очі і став чекати. Чи не прийде до нього той, що був уночі. Але той не прийшов. Лазар встав з ліжка. Плентавсь важкими ногами по хаті, натикався на стіни, прихилявсь до холодного муру, щось думав і, скрививши обличчя говорив вголос: «Сволоч!» Знову ходив, знов снував думки, як павутиння, і крізь зуби шипів на когось: «Сволоч!»
Стискав кулаки.
Вночі до нього знову прийшло. Правда, не той, що сподівався, а та, перша, з русявим волоссям. Сіла в ногах і зараз спитала:
— За що ти вбив?
Лазар не знав. Не мав що їй казати, а хотів, щоб вона говорила, все розказала, все пояснила. Коли він хоче — добре! Тоді тим голосом, що жив у нього в вухах, вона розповіла, що в неї лишилась старенька мати і тепер плаче. Що їй не хотілось вмирати, а він забив її лиш через те, що йому заплатили. За гроші. Невже так було треба тих грошей? Дали вони спокій, принесли щастя, веселість, здоров’я? Позбавить життя людину і за те мати тюрму, горілку і гріх? Чи йому краще тепер, ніж перше?.. Вона говорила, а тонкі волосинки світилися в неї над лобом як золоті.