Похорон богів - Сторінка 102

Доброчин узяв оборону Києва на себе, бо тодішній тисяцький воєвода Асмус був немічним дідуганом, який навіть замолоду не розумівся на обороні городів. Але печенізький Куря-хан міг щохвилини піти на навальний приступ і спалити Київ, а киян винищити до ноги, як у подільських посадах. Доброчин зібрав усіх воїв і запитав, чи не зміг би котрийсь пробратися за Дніпро до Претича, який з трьома сотнями сидить у Льті. Виступив колишній приворітній сторож Муромець, котрий уже давно токарював у Гончарях.

Два дні тому печеніги зарізали його жінку.

— Підемо я й мій син Ратко. Він знає трохи по-печенізькому.

Ратко, дев’ятнадцятирічний парубок, вийшов поперед батька й щось проджерготів. Доброчин поцікавився, що означають ті печенізькі слова.

— «Чи не бачив хто стривожену рябу кобилу?» — переклав Ратко. Він був смаглявий і кароокий і поночі міг зійти за печеніжина.

Старшого Муромпя Доброчин не пустив у печенізький стан, але парубок якось добрався до Дніпра й розшукав Претича. Претич тоді ледве встиг — печеніги саме лаштувалися йти в навальний приступ.

А тепер до приступу готувалися ще небезпечніші вороги. У стані Актутруяна відчувалось пожвавлення. Він міг ще сьогодні піти на приступ з боку Красних воріт. Тепер усе залежало від колишньої Свенельдової дружини: підтримає вона Актутруяна чи ні. Між обома станами варягів гасали вершники, напевно, гінці.

— Невже Каніцар зумів-таки налякати Лідулфоста? — вголос подумав Доброчин.

Претич стенув плечима:

— В Лідулфостовому стані не горить жоден вогонь. Добра прикмета.

Але ця прикмета могла бути й на те, що Лідулфостові варяги лаштуються першими йти на приступ. Напевно, Претич теж завагався, бо сказав:

— А ці чорні виселяються…

У двориках Підвальної вулиці був помітний рух. Чорні, менші та нижчі люди, позв’язувавши в клунки хатнє майно, носили його до родичів та знайомих, які сиділи далі від полудневої стіни, а хто мав коня чи іншу худобу, відводили їх аж до Подільських воріт, за якими не було варягів. Потривожена худоба ревла, й це додавало тривоги всьому Києву.

З високої вежі Красних воріт було добре видно й Лідулфостів стан. Надвечір сторожа помітила, що ці варяги теж почали розводити вогні. Вітер дмухав з полудня, й дим цих багать відчувавсь аж біля Подільських воріт. Напруження зростало до самих сутінків, коли сторожі вже не бачили одні одних і перекидались криками та умовними ударами в щити.

А пізнього вечора з Претичевого дідинця приліз через Гончарівський яр лазутник — здоровенний отрок з молотом на плечі. Він приставив пудового молота до ноги й сказав Претичеві:

— Отам за Глибо-очицею Вовчий Хвіст. Питає, що діяти.

— Варягів нема в Гончарях? — глянув на нього Претич.

— Та нема-а!

Претич порадився з Доброчином і сказав отрокові:

— Хай Вовчий Хвіст тихенько пробереться Подолом і зайде Лідулфостові в тил. А перед світанням нехай палять багаття, але не переходять через Хрещатий яр.

Отрок кивнув і вийшов, легко поклавши важкого молота на плече, а Претич сказав до Доброчина:

— Оце ж і є Муромців малий.

Доброчин весело засміявся:

— Я збагнув уже й сам. Схожий на Муромця й має по шість пальців. Ну й дитя!

Тепер уже обидва засміялись. Отрок приніс добру вість, можна було спокійніше чекати ранку.

ТОГО САМОГО МІСЯЦЯ
В НАСТУПНИЙ ДЕНЬ

Розвиднялося довго й мляво. З Хрещатого яру сунули череди оторочених сивими бородами хмар, змішаних із ликом. Дим був такий вологий і густий, що киянам виїдало очі. Доброчин сказав:

— А Вовчий Хвіст передав куті меду.

Враження було таке, що за Берестовим по той бік Хрещатика зайнялась діброва, хоча з Вовчим Хвостом, переяславльським посадником, прийшло не більше п’яти сотень мечів.

Ці дими справили неабияке враження. Коли з бородатої хмари почав сіяти дрібний дощ, до полудневого рову підійшло двоє варягів:

— Лідулфост передає, що не хоче йти на приступ Києва.

Один з варягів був височенний і худий, мов ліщинова жердинка, а другий опецькуватий і ледве сягав йому до плеча, тому намагався триматись трохи осторонь од нього. То були відомі на цілий Київ розбишаки Карл і Флелаф, нерозлучні друзі й неабиякі хитреці мечного бою.

— Налякав же вас Вовчий Хвіст! — гукнув їм з бійниці Претич, висунувши голову надвір.

— Ми не боїмося Ульвсванса! — настовбурчився опецькуватий Флелаф. — Хіба ми не знаємо, скільки в Ульвсванса мечів? І п’яти сотень не набереться!

— То чого ж тоді боїтесь?

— Вікінги нічого не бояться! — втрутився в розмову довгань Карл. — Тут Ульвсванс ні до чого.

Крім варягів, Ульвсванса вже ніхто так не називав. Ульвсванс був Свенельдовим посадником у Переяславлі й теж варягом, але вівся більше з полянами й горнувся до них, навіть у часи Ольги й Свенельда, поляни ж переклали його ім’я своєю мовою й називали Вовчим Хвостом.

— Яке буде твоє слово? — запитав Флелаф. Претич бачив, з яким острахом він поглянув через Хрещатий яр, звідки тягло ядучим димом, але підступність чужинців не знала меж, і це змушувало Претича зважувати кожне слово. Він поки що мовчав.