Похорон богів - Сторінка 124

Претич так і не збагнув; чи Ян Усмошвець умисне розвернув крила полку вздовж річки, чи так вирішив ратний бог, але Вятицький полк опинився тилом до київської дружини, що принишкла в лісі за острівцем.

Далі вже не було потреби вичікувати: Ян Усмошвець виконав наказ. Тепер Претич мусив скористатися з доброї нагоди. В лісі за островом озвався бойовий ріг, знуджені коні сотня по сотні ринули на кригу, підкуті на всі чотири ноги. З лав київської раті почулись переможні крики, задні лави з’юрмлених вятичів змішалися й посунули на несподіваних ворогів, але який опір могли вони вчинити на слизькому льоду верховій і добре навченій дружині, вже загартованій у походах проти ляхів та степової орди.

Вся вятицька рать опинилася між двох мечів на голій підступній кризі. Одні ще ратилися з воями Яна Усмошевця, інші намагалися встояти під напором київської дружини, але всі дедалі тісніше з’юрмлювались у ворушкий крикливий клубок, у якому кожен заважав кожному, не маючи змоги навіть замахнутися рожном або мечем.

Під ногами вже валялось багато трупів, поранені судомилися й волали до товаришів, і коли Претичеві здалося, що достатньо покарав вятицького ватажка, ріжок пронизливо заграв до відходу.

Лави дуже поволі розчепилися й розійшлись, але супротивники й далі загрозливо кричали й домахували оружжям. Вятичі юрмилися на кризі між двох київських полків — пішого й комонного…

МІСЯЦЯ СІЧНЯ
В П’ЯТИЙ ДЕНЬ

Лише сьогодні Претич запитав князя Судку:

— То де ж подівся Свенельдів синок?

Судка був кремезний рудобородий чолов’яга, зовні років на тридцять п’ять або тридцять сім, а в очах йому застигла така пригнічена покора, що годі було подумати про вятицького князя щось лихе. Виказувала його тільки нещира усмішка. Він сказав:

— Пошов Местиша Варяжко к радимичам.

— Це він сказав тобі сам?

Вятицький князь розвів руками.

— А синові твоєму котрий рік? — несподівано запитав Претич.

Судка зблід. Нещира усмішка нарешті зійшла з його обличчя, й тепер воно було просто по-батьківському схвильоване й сумне. В цих Судчиних почуттях Претич не сумнівався. Він різко нагадав:

— То скільки ж синові?

— П’ятнадцятий год, — відповів Судка. — Мал синок…

Очі його дивилися благальне й щиро, але Претич тепер не міг вірити усміхам та очам, навіть найщирішим.

— Сина твого Ходоту заберу, — проказав він голосом, що не знає вагань. — Житиме в Києві.

Судка схопився й сягнув рукою до меча, якого не було в піхвах. Це здавалося надто нарочитим і смішним. Претич зверхньо посміхнувся до бородатого князя:

— Сядь і помовч. Якщо не хочеш, щоб я забрав до Києва й тебе, віддай сина добром і волею. Ти ще молодий муж, довго житимеш — аж поки стане мужем твій син. Тоді ми його пустимо. Це моє останнє слово. Якщо ж не хочеш — досаджу в твоє місце іншого князька.

Претич уже давно помітив, що Судку переконали ці рішучі слова. Судка ще дужче зблід і перестав нещиро посміхатись.

— Але то ще не все, — сказав Претич, вирішивши добити вятицького вождя. — Якщо знову злигаєшся з Местишею Варяжком — тоді вже ні на кого не нарікай.

Вертатися додому Претич вирішив землями радимичів понад Сожем і Дніпром. Якщо Местиша справді вдався до радимицького князя, то звідти він не міг нікуди втекти: попереду в нього була Деревня земля й Сівер. Хоч Местиша Варяжко був син чернегівської княжни, але чернегівці тепер перші видали б свого князя.

МІСЯЦЯ БЕРЕЗІЛЯ
В ДВАДЕСЯТЬ ДРУГИЙ ДЕНЬ

Доброчин прибув до Новагорода пізнього вечора, власне, вже вночі, коли на брамах та валах застувала нічна сторожа, а в посадських присілках озивались найневсипущіші півні. Світлий князь квапився прибути сюди саме сьогодні — на свято весни, покладаючи на цей день особливі надії.

В Києві все було гаразд, він спокійно покинув стольний город на Володимира й Претича, хоча вятицького князя Судку головний воєвода усмирив, а Местишу Варяжка так і не зміг зловити. Доброчин і досі пам’ятав, як він тоді розізлився, кинув у княжій Думі до обох воєвод:

— Коли ви такі вайлуваті, що не можете здогнати в волі зграю вовків, піду сам цього чи того літа! А ви сидіть під подолом своїх жінок…

А потім пошкодував за те кинуте зопалу слово. Хіба можна винуватити ловця, який не впіймав вовка в чистому полі? Але Доброчин подбав про те, щоб на вовка кругом порозставляли пастки. Рано чи пізно він потрапить ногою в одну з них. І взагалі справи в Києві йшли добре.

Зате в Новігороді складалося не зовсім так, як того хотілось Доброчинові. Вже другий рік звідти надходили плутані чутки, нібито Путята Кислиця, якого лишив посадником сам Доброчин, зажерся й удається до всіляких утисків — переслідує родовитих новгородських купців та бояр, обмостившись опричною дружиною, поводячись як новгородський князь.

Доброчин ще в Києві підозрював, що в не останню дудку грає тут великий боярин Угоняй. Тепер ці підозри підтверджувались. Угоняй сидів навпроти нього в світлиці й посмикував себе за край бороди.