Похорон богів - Сторінка 13

— Водяний! Водяний! — перелякано заволали кияни, дехто кинувся навтьоки, та сміливіші лишились навколо ополонки: — Со-о-ом…

Це було зовсім несподівано. Соми зимували в мулі найглибших почаївських ям, обходячись нагуляним за літо жиром. Голова в сома була завбільшки з цебро, й хоча на Подільський торжок рибалки часом привозили й більших, але цей сом розхвилював киян.

На цьому свято живої води ввірвалося. Волох Стан, який мусив би скрутити голову требній качці й зцідити її кров у воду, розгублено мовчав. Після принесення жертви богині вод хтось мав би зголоситися викупатись в ополонці: такий був давній дідній урок, але тепер навряд чи хто на таке зважився б. Старійшина київських волохів навіть нікого не просив, лише стояв біля крижаного стовпа й розтирав змерзлі пальці.

— То, може, я-а пірну? — почув Людвік неповний юначий голос. То був безвусий Вадим Шестопал — син подільського токаря Муромця. — То ж був со-ом?

Біля шестипалого здоровила почав збиратися натовп. Тут-таки стояли його батько та старший брат Ратко, а поряд вирізнялися сніжно-білими кожухами старий воєвода Претич і син Асмуса Блуд. Вони почали підохочувати Муромця.

— Мабуть, сом… Та сом, сом! — сказав воєвода Претич.

Трохи збадьорився після невдачі й старійшина волохів Стан. Священну требу належало бодай якось вивершити. Він почухав сиву кудлату бороду й прорипів:

— Соми часом прокидаються після водосвята. Он тога разу Судило з Берестового впіймав з ополонки на Дніпрі… — В голосі його чулася непевність.

Але старий воєвода рішуче скинув свого боярського кожуха і вдарив ним об сніг, лишившись у самій сорочці:

— Доведеться на старості мені! Коли в молодших деремезять жижки…

Подільський токар штурхнув меншого сина під ребро, той широко посміхнувся до батька, віддав йому шапку та свиту й підступив до води. Збоку почулося:

— Хай тебе водяний ковтати враз…

Муромець мимохіть глянув зі своєї саженної висоти понад головами й у гурті варягів-гриднів зустрівся з бляклими очима Флелафа, який після торішньої сутички на Либеді не давав йому пройти. Вадима охопили сумніви. Але опліч стояли батько та брат Ратко, й на нього знову найшла рішучість. Він скинув чоботи й сорочку і в самих штанях стрибнув ногами вниз.

Коли хвиля осіла й розхлюпана вода почала збігати до ополонки, над поверхнею лисніла тільки його темноволоса мокра голова. Юрба весело закричала, вже й забувши про недавній лихий знак.

— Ну, годі! — сказав Стан, відтрутив людей і простяг Вадимові руки: — Вилазь уже!

Вадим одним порухом вихопився з ополонки, могутні м’язи його аж рипіли від морозяної води. Ратко накинув йому на плечі свиту, й, поки той збуджено стрибав, іще не встигнувши добре змерзнути, воєвода Претич розігнав усіх, знову скинув свого боярського кожуха й накрив ним Муромцевого «малюка» з головою. Тон вистромив голову й щасливими очима глянув у бік, де стояли купкою молоді гридні, але ті з удавано байдужим виглядом уже простували до ладь і човнів. За інших обставин вони не проминули б нагоди познущатися з добродушного здоровила, та біля ополонки були їхні начальники і Ярополк.

Вадим із батьком та братом побігли з річки додому, на свої Гончарі, а князі та ярли пішли до прив’язаних коней. Тут і сталося те, що кинуло Людвіка в тривожну зажуру.

Вихопившись на свого коня, він погнав Боричевим узвозом, бо на різкому белебні таки добре змерз.

— Куди так поспішаєш, княже? — гукнув услід йому Ярополк. Местиша затримався з гриднями біля причалів, і київський князь, мов останній отрок, мусив увійти до Києва сам. Його розібрала злість на Людвіка.

Але князь Людвік не потурав. Спинивсь аж у Подільських воротах, бо Інгі став і далі не хотів іти. Це було те саме місце, де він спинивсь і тоді, коли Людвік їхав униз до Почайни. Інгі задер голову до дубових перемостів брами й тонко заіржав. Людвікові стало страшно. і коли під’їхав Ярополк, він дав йому ввійти першому.

Київський князь, ображено відвернувшись, прогуркотів повз нього дубовим настилом воріт, але Людвіків коняга й тепер не хотів зрушити. Людвік уп’явся йому в боки шипами острогів і щосили ляснув бичем, та Інгі тільки закрутив головою.

Людвік зліз із сідла. Вся шия Інгі була в милі, неначе він проскакав сотню гін. Князь одкинув край мережаної попони й аж сахнувся, не повіривши власним очам: під сідлом пінилося криваве мило…

Він узяв коня за вуздечку й повів у руках, але не дійшов і до середини брамного помосту, як Інгі знову заіржав, а тоді розчепірив передні ноги й почав надсадно кашляти. На втоптаному сніжку помосту спалахувала іскрами гаряча кров. Потім кров почала капати з ніздрів, мережачи під ногами сніг, Інгі хоркав і бризкав кров’ю та слизом на Людвіка, й коли в гурті гриднів під’їхали Местиша та Блуд, кінь тремтів усім тілом і похитувався.

— Зніми сідло! — крикнув котромусь гридневі Местиша. Оббита срібними плашками коняча збруя варта було двох жеребців.

Людвік навіть не звернув на це уваги. Він нестямно м’яв коневі вуха й намагався втримати його, але Інгі впав спершу навколішки, а тоді й зовсім перекинувся на поміст.