Похорон богів - Сторінка 141

І тут Вовчий Хвіст нарешті визнав молодшого Свенельдича: не так упізнав, як здогадався, бо коли під Местишею Варяжком Упав кінь, йому негайно ж підвели нового. Так у січах ставилися лише до воєвод або князів.

Кілька варягів прорвались через передній цеп Вовчого Хвоста й намагалися прорвати й другий. Спроба не вдалась. Тоді варяги почали гуртуватись по п’ятеро й десятеро, двоє проскочило живими повз обидва цепи, але Вовчий Хвіст гасав позаду й нікому не дозволяв кидатись навздогінці.

Местиша Варяжко впустив щита, хтось подав йому щит убитого, й він і далі сікся з обох рук. Лугом уже гасало зо два десятки коней, збуджених кров’ю та криками поранених коней і людей, а варяги поволі відходили й відходили. Местиша Варяжко й не думав кидатися через цепи, щоб шукати порятунку в чистому лузі, й Вовчий Хвіст мимоволі замилувався виписами його меча.

— Схожий на Людвіка, — сам собі проказав Вовчий Хвіст, бо від Местишиного меча переяславльці відскакували, наче водяні бризки од розжареної сковороди.

Варяги відступили ще далі до драговиння, їхні коні грузли по бабки й до колін, а це давало перевагу пішцям, які користалися з того й давили щитом.

— І не думає Свенельдич, — у захваті дивився на Местишу Вовчий Хвіст, бо Местиша наче ошалів і бився з подвоєними силами, В ньому місці у переяславльців вигнулася помітна дуга, й Вовчий Хвіст послав туди десятку на допомогу, трохи розрідивши задній цеп, який добивав тих вершників, що кидалися на пробій.

Вовчий Хвіст помилився. Він помітив свою помилку лише тоді, коли Местиша разом з двома десятками товаришів почав прорубуватися в найрідшому місці цепу. Варяги перли на відчай душі, й Вовчий Хвіст уголос подумав, уперше дістаючи з піхов меч:

— Е, сину Свенельдів!..

Перекинувши кількох Покотилових мужів, Местиша здибив досить утомленого січею коня й звалився на голови наступних. Упала чиясь русява голова. До пробоїни кинулось одразу кілька переяславльців, але їх зім’яли Местишині товариші, й Вовчому Хвостові було добре видно, як одного з ударених затисло тушею вбитого варязького коня, Вовчий Хвіст кинувся туди й поклав двох варягів одразу, але третій вибив у нього меча з руки.

Кінь у Вовчого Хвоста був старий і чулий, він збагнув скруту свого вершника й усією своєю вагою вдарив у груди супротивникового коня. Доки варяг знову ставляв його на ноги, переяславльський посадник ударив його щитом.

Але Местиша й ще двоє пробились до останнього цепу, доки гурт переднього цепу на чолі з посадником добивав решту тих двадцятьох. Вовчий Хвіст перебував у самісінькому вировищі. Хтось із дружини подав йому чийогось меча, чужий меч не дуже йому підкорявся, залегенький для його руки. Він зробив кілька спроб пробитися до Местиші Варяжка, та коли нарешті виборсався з густосплетіння кінських в’язів, мечів і рук, молодший Свенельдич був уже далеко. Хтось крикнув до Вовчого Хвоста:

— Дай коня, воєводо! Я його наздожену!

Вовчий Хвіст хвилину сидів і дивився вслід утікачеві, потім погладив старого конягу по незмиленій шиї й сказав:

— Дай боже вдачі.

Кінь мовби тільки й чекав на ці слова. Куснувши вершника за брудну синю халяву, він зірвався в скач — Вовчий Хвіст мусив аж учепитися в луку. Местиша тим часом устиг шаснути за лісок, до якого було сажнів чотириста, та Вовчий Хвіст не поспішав, навіть жодного разу не зострожив розумного конягу. Він бачив Местишиного коня ще в цепу: кінь був переляканий і ввесь у милі; на такому коні далеко не втечеш.

— Помаленьку, помаленьку, — говорив до коняги Вовчий Хвіст, сам потроху охолоняючи після короткої палкої січі. В грудях ще пекло, але то було від тієї пішої біготняви, коли він намагався не відстати од молодих.

Вовчий Хвіст звернув за ліском ліворуч, куди подався й Свенельдів син, але нічого не побачив: попереду був рідкий перелісок та купа густого вербняка, схожого на копиці трави чи погано висушеного сіна. За вербняком починався довгий похилий торб. Вовчий Хвіст наставив кольчужну рукавицю козирком і раптом побачив Свенельдича.

— Отут єси й мій, — сказав переяславльський посадник. Местишин стомлений кінь мусив охлянути на довгому горбі, й Вовчий Хвіст погнався за молодим Свенельдовим сином. Він знав його тихим сором’язливим юнаком, зовсім не схожим на старшого брата Людвіка, але останні роки змінили його до невпізнання: тепер то був гідний син свого батька.

Коли переяславльський боярин догнав до підніжжя горба, Местиша був уже десь на його середині, але кінь під ним помітно збавляв швидкість і приставав. Местиша кілька разів озирнувся: колишній батьків посадник не підганяв коня, і все-таки відстань між ними невблаганно скорочувалась. Местиша потяг за лівий повід і погнав угору навпрошки.

Це була його помилка, Вовчий Хвіст кинувся навперейми й здогнав Местишу на самому версі горба. Вони спинились і якусь мить виважували один одного очима. Местишин кінь форкав кров’ю й тремтів.

Вовчий Хвіст загрозливо здибив свого конягу — хотів лише побачити відгук в смерть загнаного Местишиного коня. Местиша теж рвонув повід, але кінь його лише захропів, а потім повісив голову. Местиша повагався й вивільнив ноги із стремен.