Похорон богів - Сторінка 146

Володимир довго лежав, утупивши очі в стелю. Йому справді приснився лихий сон, але великий князь марно намагавсь його пригадати спогад щоразу вислизав і вислизав, просіювався піском між пальців

— Світлого князя там не видно в дворі? — спитав він Рогніду, яка дивилась у вікно. Спитав просто задля того, щоб перебити думку про сон, але це не допомагало.

— Ще рано, спи, — відповіла мужеві Рогніда.

— Приверзлася якась мара.. — Володимир підвів голову й з надією глянув на княгиню.

Це кинуло її знову в трем.

— Чого ти так дивишся? — раптом побілілими вустами прошелестіла вона.

Незрозумілий Рогнідин переляк його розважив. Князеві стало шкода жону, яка взагалі досить докучала йому переслідуваннями, хоч винним у цьому він відчував саме себе.

Володимир усміхнувся до Рогніди:

— Сонце зійшло?

Він бачив руде Рогнідине волосся, яке горіло під першим промінням ясним вогнем, неначе в одрині від того повиднішало, а про сонце запитав теж просто так — аби розвіяти її незбагненні страхи

— Зійшло, — прошепотіла Рогніда, думаючи про те, що іноді думки передаються від людини до людини.

Володимир більше не силкувався згадувати свій сон, і Рогніда почала потроху заспокоюватись. У стайнях знов тоненько заіржало лоша, з курників стало чути сокоріння, рипнули завіси Княжих воріт Володимир підвівся й почав шукати чоботи, він завжди мав клопіт з тими чобітьми.

У пошуках чоловікових чобіт Рогніда остаточно заспокоїлась. Коли на Маріїній половині почулися перші голоси, Володимир урешті вдягся й вийшов, а челядниця привела до Рогніди дітей. День починався звичними клопотами.

Але хоч би що вона цього дня робила й хоч би де була, рогніді раз по раз пригадувалась вранішня подія Перед очима неначе й досі стояла жовта мрецька голова, й княгиня над усе боялася, щоб цей знак не повторився сьогодні ще То було б уже геть нестерпно.

Таким знаком могла бути собача або й куряча смерть, і Рогніда вирішила цілий день не виходити з хорому далі терема — ба навіть далі сіней, щоб ненароком не вздріти чогось лихого.

Хворобливого Ізяслава вдарив Маріїн син Святополк. Іншим разом Рогніда не проминула б вилаяти Марію, але в сінях Марії не було, а на терем Рогніда не схотіла виходити Послала челядницю розборонити дітей.

Потім прийшов домажирич. Він просив велику княгиню спуститися до медуш, бо чашник і підчаший не можуть дати раду щойно привезеним з Корсуня винам, але Рогніда навіть у медуші не пішла, хоч мала це за свій особистий клопіт

Так минуло добрих півдня.

По обіді Рогніда звеліла челядниці принести кужіль і сіла прясти. Вовна була добре виварена в гречаному лузі, біла та пухка, веретено заспокійливо хурчало між пальцями й швидко повніло. До полудника Рогніда напряла двоє веретен, а коли гукнула челядниці принести третє, за Подільськріми воротами вдарили в щити

Удари були лункі й мірні, мов сотня дружинників ішла Боричевим узвозом крок у крок, і Рогніда затамувала подих

— Що там таке? — спитала вона в челядниці, яка ввійшла з новим веретеном у руці.

Челядниця стенула плечима й побігла глянути. Тим часом удари в щити ближчали й ближчали й незабаром почулись од самих Княжих воріт. Убігла захекана й збуджена челядниця.

— Вовчого Хвоста несуть!

Рогніда хотіла була вже перепитати, що то за такий «вовчий хвіст», якому стільки шани, а тоді раптом похолола й підбігла до вікна. Четверо мужів саме заносили до Княжих воріт небіжчика, накритого до підборіддя червоним щитом, за ним ішла сотня опричників, мірно вдаряючи оголеними мечами в щити.

Смерть спостигла Вовчого Хвоста сливінь під самим Києвом. Переяславльські насади вже проминули були Вишгород і пливли Повз гирло Десни. Ось-ось мало зійти сонце, вітер був низовий, коли з переднього насаду, на якому плив і велій боярин Вовчий Хвіст, помітили довбанку, що серединою річки прямувала до гирла Десни. Чоловік у довбанці сидів спиною до них і щосили гріб веслами. Довбанка йшла просто на передній насад, і коли до Неї лишалося сажнів з десять, переяславльський посадник гукнув жартома:

— Хапайте татя!

Заскочений зненацька низенький опецькуватий чоловічок здригнувся й глянув на насад, який сунув просто на нього. Обличчя йому перекосив такий тваринний жах, що всі в насаді дружно зареготали Опецькуватий стямився й почав утікати до Десни.

Певно, Вовчому Хвостові так присудила Доля, бо він гукнув своїм веслярам:

— Переймайте!

Насад поволі розвернувся носом до втікача.

— Десь я його наче бачив, — сказав до Покотила Вовчий Хвіст, але стареча пам’ять зраджувала, лишилось тільки невиразне і якесь вельми неприємне відчуття. Двадцятивесельний насад швидко наздогнав довбанку, Покотило дістав з днища багор, але Вовчий Хвіст вирішив сам підчепити вутлого човника: десь-то так було йому написано на роду. Він загородив гак багра в просмолену корму човника й потяг на себе, в цю хвилину чоловік у довбанці кинув весла й схопив лук, який лежав у нього під ногами. Переяславльський посадник і крикнути не встиг. Пущена майже вдотик важка стріла пробила горлянку й вистромилася з потилиці, Вовчий Хвіст і не мріяв про легшу смерть.