Похорон богів - Сторінка 152

Була рать велія з весни до зими, й столочили угри всю Деревню землю. За першими снігами вийняв Нискин Вручий город мечем, побігли варяги з Вручого, але сказав деревлянам Нискин: «Витолочили угри всю землю нашу, неволя нам». Відповідали пани велійому жупанові: «Оце вже нам прийшла голодна смерть. Даймо ліпше дань клятому Щекові, бо й угрів уже несила змогти: онде знову вертаються на нас угри, а за ними прийде й Щек».

І прийшов у грудні Ольг з варягами й уграми, й сказав Ольг до деревлян: «Оце вже вам смерть буде. Дайте Києву дань!»

І дали деревляни, і пішов Ольг усп’ять, угрів же пустив за гори Горватські, як речено було, через землю Деревлянську та Волинську, через Червенські городи, що вже давали многу дань варягові, й через землі Чорних Горват. А Білі Горвати не могли боронитися, кинули свої гори й пішли за Дунай. І давали Ольгові дань усі руські землі, остатніх же підкорив він деревлян. Не мавши сили примучувати своїми руками, примучував їх копитами и ратицями степових орд, яко тать послідущий.

Пьсав Мечимир Велесь.

Року 984-го
МІСЯЦЯ СІЧНЯ
В ПЕРШИЙ ДЕНЬ

У великокняжому хоромі був пир горою, а Доброчинові чомусь постала перед очима подія давно минулих літ. Світлий князь спробував пригадати, скільки ж років минуло з того дня, й розгублено глянув на Претича.

— Лют Свенельдич устрелив був мужа твоєї сестри, — сказав світлий князь до тисяцького. На мить це здалось йому важливішим за все, й він з надією подивився йому в очі. Літа були виписані на Претичевому чолі, але Доброчин одчув себе негодним прочетати те заплутане літописання. — Скільки ж одтоді літ?..

Пам’ять чіпко тримала людей і події, Претич був тоді чорновусий і худий, Доброчин навіть пам’ятав його шиту сріблом боярську свитку — він був єдиний серед полян, бо в сріблі та золоті за тих часів ходили тільки варязькі князі та ярли.

Багатьох уже не було серед живих: і Люта Свенельдича, який підступно вдарив затруєною стрілою Вовчого Хвоста, і самого всюдисущого Свенельда, й навіть Вовчого Хвоста, в якому не було нічого вовчого. Не було вже вельми багатьох.

Доброчин глянув уздовж пирового столу. Навпроти сидів молодий київський князь, перекинувши через ліве плече ткане золотом грецьке корзно, брита голова його блищала проти двох свіч, поставлених за ним у божниці, тонкий оселедець на маківці та вуса хвильками спадали вниз, роблячи Володимира дуже схожим на батька. І все-таки ця схожість між ним і Святославом була суто зовнішня. Святослав завжди хмурив брови й дивився цупко впрост, а Володимир удавсь очима в матір…

І раптом Доброчин усе згадав. Малуші й Святославові минало по чотирнадцять — як він міг забути таке!

А ще минало восьме літо його холопства.

Тепер Малуші виповнилося сорок і п’ять, стільки ж було б і Святославові, а Доброчин раптом уявив собі, що було б і чого не було б на світі, коли б живий був Малушин муж. Для такого жилавого пардуса, яким удався великий князь київський Святослав, сорок і п’ять літ — пора розквіту. А ми з Володимиром, подумав Доброчин, сиділи б у Новігороді й збирали дань на словінах та на всій отій муромі та воді, як тепер Путята Кислиця та Угоняй.

Але він тут-таки подумав, що Святославові було писано вмерти молодим. І згадав його схожі на дві жарини булгарські очі.

Доброчин перехилився до Претича через стіл:

— Знаєш, скільки відтоді минуло?

Претич кивнув — він уже й сам устиг полічити:

— Тридцять і один рік. — Його теж охопив потяг до спогадів.

Доброчин заспокоївся й глянув на головних воєвод, які сиділи по ліву й по праву руку великого князя: Ждана Будимировича та Яна Усмошевця. Власне, тридцять і один тому рік не відбулося нічого такого, що мало б відгукнутись у цей новорічний день. Доброчин цокнувся до Претича й почав розпитувати, чому приходив тоді до нього папський єпископ Адальберт. Тисяцький воєвода нічого не міг згадати. Адальберта він пам’ятав, але що цей єпископ хотів од нього вдома?..

— Ти кинув тоді мені вельми важкі слова… — Доброчин дослівно пам’ятав сказане, він заходився відновлювати в Претичевій пам’яті той давній день, але тисяцький лише безпорадно розвів руками,

Доброчин дав спокій тисяцькому воєводі й вийшов до сіней. Теремні двері зсередини були густо обмерзлі, він заходивсь оббивати носаками паморозь і лід, а коли трохи збив і вийшов на чисто виметений од снігу терем, побачив обох великих княгинь. Марія й Рогніда стояли біля Княжих воріт і мирно гомоніли. Це скидалося на добрий знак, і світлий князь подумав, що все-таки багато чого змінилося за ці кілька десятиріч, якщо навіть княгині стоять і так любо щебечуть, позираючи на своїх дітей, що бавляться лиглим снігом.

Тоді він з раптовою підозрою глянув на обох великих княгинь, і добрий знак нараз перестав здаватись йому добрим: світлий князь навіть не давав собі звіту — чому. Та коли знову ввійшов до Володимирової світлиці, то збагнув причину несподіваного почуття: великі княгині дійшли згоди… Ці дві жінки не бозна-скільки важили в Києві й княжому дворі, та якщо дві такі непримиренні особи перестали ворогувати, міркував світлий князь, то це мусило насторожувати.