Похорон богів - Сторінка 171

Стан заглянув хворому під повіки, тоді схилився над ним, наче принюхувавсь, далі підсунув стільчик і сів, а Доброчин знову подумав, як цей майже дев’яносторічний дідо витримав у сідлі. Стан кивнув до дружинників, але швидше підскочили Ждан і світлий князь, і вони втрьох перевернули Володимира горіспини. Тіло великого князя було безвільне й важке, певно, він знепритомнів. Стан зняв завої й по довгій хвилі впевнено проказав:

— А куди він дінеться.

Це можна було зрозуміти тільки так, що Стан сподівається на видужання.

— Житиме? — спитав Доброчин.

— Умре, але не від цієї рани. — закучерявив свою відповідь Стан. — Чоловіка бог створив смертним, помремо всі, але Доля випряла кожному не однакову нитку. Як оце мені…

Він гукнув старостину жону й разом із нею вийшов. Доброчин подався був слідом за ним, але Стан його заспокоїв:

— Я нікуди не втечу. Подивлюсь тільки на старостишине зілля.

Доброчин раптом пригадав ім’я цієї жони, й, коли побачив біля лізниці старосту, зійшов до нього вниз.

Біля дверей під самим теремом стояв дружинник, Доброчин покинув Бориса й рушив туди. Дружинник відчинив перед ним двері.

— Свічку принесу, — сказав дружинник.

Доброчин кивнув. Кілька сходин збігало в глуху темряву, він розчинив двері навстіж і почав сходити вниз, не зразу розгледівши велику княгиню. Рогніда виглядала з-за трьох барил. Він хвилю-другу звикав до сутінків, які липнули до його щік, мов припала курявою павутина. Обличчя в Рогніди було бліде, й це здавалося світлому князеві несправедливим. Він спитав:

— За віщо?

Рогніда не відповіла, тоді він гримнув:

— За віщо на нього руку звела?

— Ти не жінка й не втямиш…

Доброчин стояв од неї на відстані випростаної руки, тепер він уже чітко бачив обличчя великої княгині, на яке падало світло з дверей.

— То неправда. — сказав світлий князь. То була не вся правда: це він бачив у її очах. Тепер Рогніда нагадувала здичавілу від люті доньку Ругвальда, ладну спопелити його вогнем хижих очей. Ніщо не пропадало безслідно, і Доброчин знову подумав про свій гріх, який виявився неспокутним. — Ти мстила за батька та братів!

— Мстила за ту вашу «царицю»! — просичала вона, й Доброчин удруге їй не повірив, йому згадався торішній Новий рік, коли його здивувала була дружня бесіда між нею й Марією. Як він про це забув!

Вони так довго й пильно дивились одне одному в очі, аж поки Доброчин відчув, що іскри з її очей просто його спопеляють. Правиця сама потяглася до меча. Він із виском витяг його з піхов і боком замахнувся — від такого удару голова скочується з пліч, але в цю мить позаду пролунав голос:

— Оце суть його сини.

Доброчин стявся. В дверях стояв обільний холоп Борис, тримаючи за руки синів князя Володимира. На нижчій сходинці чипіла Перемислава з роззявленим ротеням. Доброчин щосили вдарив по барилі плазом меча, кинув руків’я з уламком додолу й вийшов.

— Пильно стережи! — сказав він до дружинника, який стояв осторонь від Бориса з погаслою свічкою в руці. Ґнотик іще курився.

Борис зійшов до підкліті й забрав обидві половини меча, княжата ж подалися вслід за Доброчином. Вони нічого не встигли розгледіти в пітьмі, але вже знали про подію нинішнього ранку, й менший, Ярослав, накульгуючи якось принизливо й запопадливо, заглядав Доброчинові в очі й намагався розчулити його.

Ця дитяча хитрість обурювала, але Доброчин знав, що діти не винні і їм тепер нема до кого прихилитись. Вони були ще однією карою за його давній гріх.

Над Либіддю Доброчин став і роззирнувся. Обгинаючи передславинські садки, Соляна дорога через річку тяглась на захід, позначена копичка кущів та вільшин. Коли ж це я був тута востаннє? — з припізнілим каяттям подумав князь. Версти за чотири звідсіль дорога відгалужувалась на Іскоростень. Він глянув на дітей. Перемислава хукала в померзлі пальчики, з носа в неї виглядав прозорий соплячок. Доброчин утер носа малій і взяв на руки, загорнувшії краєм плаща.

— Хочу до мами, — сказала вона.

— В мами там холодно, — застеріг Ярослав. — Сиди в діда.

Доброчин не міг позбутися відчуття, що ця ображена богом дитина ввесь час перед ним запобігає. Він глянув на обох Володимирових синів. Тендітний мовчазний Ізяслав був найдужче схожий на батька. А на кого ж цей? Доброчинові здавалося, що він не раз уже бачив і цей трохи горбкуватий видовжений ніс, який згодом мав стати ще довшим, і цей лукавий погляд з-під прихмуреної товстої брови, й навіть ямку на підборідді…

Дурощі якісь, сказав собі Доброчин і мимоволі насупився, бо він згадав, що все те щодня бачить у зиркалі. То була звичайнісінька мана.

— Ходімте. — сказав він, ведучи дітей до Передславиного.

МІСЯЦЯ ЦВІТНЯ
В ТРИНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Володимир видужував. Був ще слабовитий у колінах і жовтаво-блідий, але в перші по-справжньому весняні дні вже виходив на терем, коли сонце ставало над Княжими ворітьми. За все те він мав дякувати старійшині волохів Станові.

Велика княгиня Іванка не відходила від мужа ні на крок. Ця донька булгарського царя за неповний рік навчилася добре розмовляти, хоча й досі не могла подужати такого простого слова, як «сіль».