Похорон богів - Сторінка 191

Це вже був якийсь лихий закон: базилік завжди опинявся при скіфському архонті в невигідному становищі.

А скіф був наче молодий кентавр. Він запитав те саме, про що запитував і навесні:

— Як маються обидва Варди?

Архімандрит пішов на відвертість і розповів усе як є.

Доброчин удавано здивувався:

— Фока помазав себе на царя сам?

— Єпископ Єпіфаній помазав, — сказав Грек Мудролюб.

— І що тепер буде? —спитав Доброчин.

Архімандрит обдумував відповідь, соваючи ногами кобилі по животі, та, нічого ліпшого не вигадавши, сказав навпрошки:

— Імператор просить воїв. Варда Фока хоче стояти на Босфор — треба рятувати імператор!

Діставши з-за пазухи сувій, грек простяг його Доброчинові. Князь підозріливе запитав:

— Що ти хочеш?

— Четай.

Доброчин узяв хартійний згорток, подивився на письмо й знову спитав:

— Твій цар теж сам четає хартії?

Архімандрит здвигнув плечем:

— Хоче — четає.

— А в Києві для цього є ларник, писець. Князеві не личить четати й пьсати, — сказав Доброчин, укотре за цей рік подумавши, що життя змінюється й треба якось устигати за ним. — А ти вмієш четати й пьсати? — спитав він.

— Я вмієш.

— Бо ти не боярин, ані князь… А важко навчитися? — ніяково примружився Доброчин.

— Не важко.

— Взимку позабираю в князів та бояр отрочат. У Києві лише троє вміють цієї хитрості: Стан, Григорій та княжий писець.

Грекові Мудролюбу це було зовсім не цікаво. Він заходився натужно переказувати скі4’ському архонтові те, про що йшлося в хартійному згортку, написаному в Царігороді з веління самого царя. Грек Мудролюб неначе качав полем каміння, й Доброчин урешті мусив перепитати про головне:

— То Володимир тепер не буде чашником у царя Василія?

— Володимир буде цар! — Грек аж підняв руку вгору, щоб показати цьому неписьменному скіфському вождю, яким заввишки буде відтепер його небіж Володимир.

Доброчин недовірливо прискалився на грецького сла:

— Такоже й імператором буде? В хартійному укладі є про це?

Грек повторив останні слова скіфа:

— Є про це!

— То все добре.

Тим часом під’їхали до Ольжиного села. Назустріч їм ішов гурт оратаїв та княжої челяді, які вигравали руками й ногами і співали величальних пісень, а кілька гуло на гудках, дудках, дудах і густлях; один оратай ішов попереду й бив у бубон просто кулаком.

— Сьогодні перший день осені, — пояснив Доброчин. — Уславляють Дажбога. — йому хотілось викликати грека на прю, але архімандрит волів за краще мовчати й лише стримано посміхався.

Ліла-Софія помітила дружину здалеку й вийшла до воріт, убрана мов бояриня, а за нею челядниця тримала на руках дитя, дев’ятимісячну Янку, яка впізнала Доброчина й показала четверо зубенят. Узявши незаконну доньку на руки, Доброчин оглянув Лілу-Софію з усіх боків.

— Маєш хреста на гриві, — засміявся він, — а вбралася по-святечному!

Ліла-Софія відповіла:

— Сьогодні день святого великомученика Іони.

Ще з минулого року знаючи цю жону, Грек Мудролюб незграбно зліз із сідла й шанобливо вклонився. Ліла-Софія хотіла поцілувати руку в святого отця, але глянула на Доброчина й завагалась. А Доброчин думав про те, що християни перебрали в них і це чудове свято. Він на мить уявив собі, що буде, коли вся Русь навернеться до хреста. Колись казав пресвітер Григорій, нібито церква через те й заполонила стільки землі, що не скасувала жодного поганського свята, а перейняла їх собі, лише деякі по-своєму перейменувавши. В сиву давнину, казав Григорій, кожне святкування язичницького бога церква вважала смертним гріхом, але тоді й християн була жменька. Коли ж дозволила шанувати всіх давніх богів та божків, лише давши їм нові наймення, — церква враз розрослась. Кожен хитрує по-своєму, сказав сам собі Доброчин, несучи доньку лізницею до хорому. За ним ішли Ліла-Софія та базилік архімандрит. А в теремному дворі розташувалась дружина, хоча двір не міг дати притулку цілій сотні коней і сотні людей.

І в цій дружині не було тепер жодної потреби. Доброчин лише хотів поморити базиліка й день-другий перебути в Ольжиному селі, заразом навідавши й Лілу-Софію та Янку. Тепер усі ховання втратили смисл. Грек Мудролюб не знаходив собі місця, Доброчинові теж було совісно зволікати підписання укладу з грецьким царем: цар нарешті згодився з усіма його вимогами. Десь-то під ногами Василія справді горіла земля. Належало б сьогодні повернутись до Києва, і все ж таки Доброчин мусив бодай переночувати в Ольжиному селі. Не хотілось осмучузати Лілу-Софію, яка порядкувала челяддю й лаштувала в красній свілиці пишний обід. Він сидів з греком на теремі, оповитому вже трохи збляклим плющем, і з насолодою слухав її голос.

— Пообідаємо взавтра коло Дніпра? — па мить виглянула Ліла-Софія на терем, її щоки збуджено горіли ясним червецем, товста коса була перевита червоною дамаскинкою.

Доброчин похмуро проказав:

— Іншим разом. Рано вирушаю назад. Нагальне діло…