Похорон богів - Сторінка 197

Року 987-го
МІСЯЦЯ ЛЮТОГО
В П’ЯТИЙ ДЕНЬ

Цей рік з першого ж дня мав стати особливим: уранці першого січня на усході з’явилося троє сонць — двоє по боках і одне посередині, й ніхто не знав, котре з них тире. А першого лютого над Києвом прокотилася літня гроза: дощ був рясний і теплий, а з-за Либеді та Передславиного раз по раз били перуни, неначе в горобину ніч або на Купала.

Орачі з навколишніх сіл та кияни стурбувалися за врожай, Доброчинові та декому з бояр це здалося лихим знаком. Єдиним спокійним чоловіком у Києві був Стан, вісімдесятивосьмирічний старійшина волохів. Стан сказав:

— Нічого лихого цього літа не бійтесь. Буде тільки затяжна весна, а неврожай на мак та на вишню.

Й це миттю приспокоїло киян. Хай би мак не родив і сім років — голоду не було б: кожен знав цю приказку.

Другого ж лютого почалася справжня й звична зима, за три дні навалило по коліно снігу, м’якого, мов лебединий пух, яким бояриням і княжим жінкам набивають перини та узголів’я.

Доброчин прокинувся вдосвіта й вийшов протоптати стежку в незайманому снігу. Це ще з невільницьких літ завжди викликало в нього почуття якоїсь причетності до вічного й без кінця повторюваного світу. Він сам не розумів цього почуття, але на душі щоразу ставало вільно й просторо.

Доброчин пройшов цілиною до Володимирової кам’яниці й глянув на вкриту снігом вежу Подільських воріт, що здіймалась по той бік заборол княжого двору, тоді озирнувся на тихе порипування снігу й побачив старого одновухого пса. Пес підійшов і мовчки став коло князя. Доброчин провів долонею по його набокуватій голові:

— Також маєш свої клопоти?

Пес по-людському важко зітхнув. У нього була геть сива морда й розумні очі, він так задумливо дивився на чорне небо й свіжий сніг, наче всвідомлював оту вічно повторювану безконечність, яка викликала в Доброчина невиразні й майже несвідомі відчуття.

— Й ти маєш душу, — теж зітхнув Доброчин, намагаючись запам’ятати мить отієї причетності, що охопила все його єство. Тоді він помітив коло дальніх стаєнь кількох людей, і його взяло легке розчарування. Доброчин усміхнувся й пішов своїм же слідом назад. Усе було не так просто, кожна думка й кожен порух мали свою межу, просторий княжий двір теж почав здаватися тісним і суточним, і Доброчин з надією глянув у мерехтливі простори зір. Тільки там було безмежжя. Потім на причілку кам’яниці засвітилось вікно, й це повернуло князя на землю. Він мовби вдруге прокинувся й увійшов у коло звичних думок. Мав повідомити Володимира, що в нього позаторік народилося ще двоє синів. Рогніда розщедрилася близнюками, зачавши в ту ніч, коли була вирішила вбити мужа.

Доброчин поплентав на хозний двір. Він любив заходити до стаєнь раннього досвітку, коли ще не було конюших і сходилися перші робітники. «Як дивно влаштовано чоловіка», — подумав він, удихнувши різучих парів сечі та свіжого гною. Це неодмінно повертало його до найтяжчих холопських літ, а йому було приємно. Мабути, це через те, подумалось князеві, що замолоду чоловік найживучіший і легко переносить біль. Навіть страждання тих років здавалися не так стражданнями, як відчуттям подоланих мук. Молодість завжди перемагала.

Робітники й челядники вже позапалювали скіпки вздовж усієї стіни, дехто вигрібав гній і покрикував на коней. Якийсь молодий голос незлобиво вилаяв коня: «Повернись! А най би ся оно єму сквасило…» Доброчин пройшов уздовж стайні й побачив незнайомого вусатенького юнака, який лаявся Муромцевими словами. Все замкнулось в один вузький нерозривний круг.

Доброчин підійшов до свого вороного. Кінь вигнув шию й заходився бити копитом у настил. У нього ще не було вичищено. Доброчин узяв у найближчого холопа вила й вигріб гній у рівчачок, а тоді приніс із кутка оберемок сіна. Холопи знали цю звичку князя й не дивувалися. Коли він вийшов із стаєнь у двір, уже розвиднялось. На кам’яному теремі стояв великий князь. Він побачив вуйка і збіг до нього, щоб побажати доброго дня. Звістку про близнюків Володимир Святославович сприйняв значно схвильованіше, ніж того сподівався Доброчин, але перспіггав дуже стримано:

— Всеволод і Мстислав?

Усе знову було непросто. Двадцятисемирічний Володимир переживав останні юначі літа, коли отрок ще живе серцем, але в ньому вже визріває муж. Стриманість небожа втішала Доброчина.

Повз них промайнув гуртик десяти-п’ятнадцятирічних отрочат, серед них і Доброчинів син Вишата, який був найстаршим і, певно ж, верховодив над усіма.

— Бояться отця Григорія! — задоволене сказав Доброчин, дивлячись услід боярським та княжим дітям, які бігли до училища вчитися письма й четма. Училище було в Ольжиному дворі на Щекавиці, де сиділи отець Григорій та нешлюбні Володимирові жінки.

Доброчин потяг Володимира до свого хорому. Останнім часом він заходився дедалі наполегливіше прилучати його до княжих справ, бо чоловіче єство було далеко це вічне, а старість уже чатувала на Доброчина коли не за Почайною, то за Дніпром.

Поки Богуслава з челядницями лаштувала обом князям снідання, Доброчин знову згадав отрочат, що бігли до училища.