Похорон богів - Сторінка 203

— Втомився ти, — озвався Доброчин і важко сів на своєму ложі. — Мене також чорти беруть, і мені теж часом не хочеться нікого видіти. Цими перегонами я втомив тебе й себе… А що маємо діяти? — схопився він, наче досі не сидів розслаблений на ложі. Тоді знову сів і мовби поринув у сон чи забуття.

Володимир з надією прислухався. Від багать долинали притамовані відстанню голоси, але тиша в наметі була оманлива. Доброчин підвівся й почав ходити під ліжка до дверей, мов посаджений у клітку пардус. Товстий недогарок свічки був приліплений до притичини головного стовпа, й коли світлий князь олевський проходив повз нього, вогник хижо тягся за ним, наче голова отруйної змії-мідянки.

Володимир убачав в тому якийсь незрозумілий несприятливий знак, і коли вогник блимнув і захлинувся, він аж зітхнув.

— Коли від Звенка прийде гонець і я довідаюся, що цар Василій бавиться зі мною в хитрого зайчика й недолугого ловця, хай сам на себе нарікає, — сказав Доброчин, якому погаслий вогник мовби додав рішучості. А може, лише допоміг зосередитися й виснувати давно назрілі думки.

І все-таки темрява йому заважала, бо він раптом зовсім нерішучим голосом сказав сам собі:

— Але якби ж я був певен… Уже чотири місяці бодай сліпого гінця… Сидиш, як у темному порубі, й не знаєш, що діється нагорі…

Ці слова здалися йому знаменними, він дістав з-за череса трут і кресало й заходився видобувати вогонь, але трут був лиглий і не приймав іскру. Тоді Доброчин налапав поночі свічку й вийшов надвір.

— Даниле! — гукнув він.

Отрок з християнським ім’ям швидко підбіг і взяв свічку, а потім так само швидко вніс до шатра, тримаючи в руці на дні власної шапки, й теж нагадував срібнолицього Перуна, в якого ще не виросли золоті вуса. Він приліпив свічку на місце й мовчки зник, але світло не додало Доброчинові рішучості. Він сів на ліжку й озвався лише тоді, коли ґнотик недогарка почав загрозливо нахилятись й тріщати.

— Немає путньої свічки, чи що? — сказав він мовби аж утішно, глянувши на розхитану тінь від стовпа, яка коливалася разом з вогником. Щоб вивести його з забуття, потрібна була бодай така зміна. Ґногик зашкварчав і погас. У шатрі стало зовсім темно, але це тривало тільки хвилину чи дві, потім полотно з лівого боку заясніло. Спершу Володимир побачив прямовисну смужку головного стовпа, потім розглядів друге ліжко й вуя на ньому. Доброчин скинув шапку і провів тилом долоні по тріскучій щоці, а Володимир подумав, що все те вже колись було: і темне шатро на березі, й зблиски вогню на парусині шатра, й двоє людей у півтемряві, яка бентежила їх обох… Відтоді минуло добрих десять років, але спогад так урізався в пам’ять і був такий чіткий, що князь не міг утриматися й нагадав про це вуєві.

Доброчин сприйняв слова небожа як гіркий докір і жорстокий натяк. То було за недружелюбним Варязьким морем, кругом чатували відверті й приховані вороги, життя й смерть ішли рука за руку, а вони могли здобутії все і втратити все. Доброчин теж пригадав ту ніч на чужому скелястому острові.

Тоді він вимагав од юного Володимира клястися на мечі — то була страшна клятва. Відтоді спливло багато води, все докорінно змінилося, навіть десь на шиї у Володимира висів бісівський знак — золотий хрестик з п’ятьма камінцями. Цей хрест, виявилося, нічого не додав і нічого не відняв, ні Володимир, ні він сам, ні хтось інший не надавав йому значення. Все з часом могло забутися й перейти на старе, Київ знову міг повернутись до звичайних буднів.

І все-таки з’явилося щось нове, через віщо Доброчин не міг просто переступити. Він сказав слова, які сьогодні вже раз були сказані:

— Ці перегони натомили тебе й мене, але мусимо зціпити зуби й бігти, коли завдалися добігти до кінця. — Потім він нагадав інше: — Тої ночі на острові ти клявся мені на мечі. Думаєш, не пам’ятаю? Тепер я мав би поклястися тобі, але не можу: я вже клявся про це. Клявся твоєму дідові Маломиру. — Доброчин підійшов до Володимира й став над ним: — То була страшна клятва — страшніша, ніж ото на мечах… Я їв землю! — моторошним шепотом проказав Доброчин. — Хто переступає через цю клятву — того по смерті не приймає матір-земля.

Доброчин повернувся до свого ліжка, звідки Володимир почув:

— То було перед тридцятьма роками!..

Його самого наче здивувало це несподіване відкриття.

А ПЕРЕД ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ…
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)

То був перший рік нашого боярування.

По правді скажу тобі: не вельми весело боярувалось. Але то був не тільки для мене важкий рік. Стара тепер ні на стопу не відпускала од себе Малушу. Поки твоя мама тягала на чересі ключі — ще могла вирватися й прибігти до мене: поскаржитись на життя-буття. Поки я був холопом, то мав клопіт лише в Ольжиному дворі.

А як став боярином, то став за того куди пошлють.

Спершу стара сказала настановити мене сотником. Я впирався й не хотів: який сотник з учорашнього холопа? Сотенного воєводу повинна слухатися гридьба. А хіба слухатимуть деревлянського бранця, чорного робітника, що тільки й умів вигрібати гній з-під коней?