Похорон богів - Сторінка 21

Наші вдарили водночас із Вручого й Іскоростеня, попалили багато веж, печеніги кинулися навтьоки за Тетерів, у тепліші полянські степи, де паша ще не встигла вимокнути. Люди повернулися до своїх городів. Земля кругом була порожня й чорна, ялова земля: тієї осені ніхто не вкинув у борозну ані зернинки жита.

Люди впали в чорну журбу: що діяти? Хліба в городських засіках ще трохи було, але ж попереду зима і проліть. Дума вирішила послати валки на Волинь — виторгувати на зиму жита, щоб якось протриматися рік, порятувати народ од голоду.

На вічі городяни й оратаї збирали золото й срібло, але дороги геть розгрузли, доводилося чекати зими.

Та коли перестали дощі й почалися перші приморозки, з Києва насунула велика рать: уся молода й старша Ігорева дружина.

Ігор знав, що ми довго не всидимо в городі, та й хто того не знав: Деревня земля не сіяла ж і не жала. А людей у городі набилася тьма. Хат на всіх не вистачало, жили й по сажах, і по хлівах, курені на вулицях та обійстях тулились один до одного, повні жіноцтва та дітвори, й кожне просило хліба. Ратаї давно вже порізали своїх корів та волів — ще як навкіл города стояли вежами печеніги.

Батько сказав думникам та панам (це так звуться наші деревні бояри): «Варяги стоятимуть отак до кінця зими й до літа стояти можуть, бо їм що: їсти й пити мають доволі. А в нас хліба на місяць чи хай на два. Голодний ратища не підніме. Поки ж є сила в руках і ногах, вийдімо супроти варягів, а там хай Дажбог помага!»

Старці й пани не наважилися. «Малий, — кажуть, — наш полк, на одного нашого по п’ять варягів угодованих, а наші бої охлялі й слабі. Та й коней своїх ми позабивали. Можемо битися хіба що з-за городських заборол, і хай нам Дажбог споможе».

Батько мій знову вговоряв, а старці кажуть: «Пошлімо Ігореві золота й срібла. Бува згодиться й зніме обставу!»

Слово старців — закон…

Батько мій мало не рвав на собі чуба. Великої хиби припустився він торік, звелівши попалити деревлянські села, Ігор його дуже обдурив.

А доводилося виконувати волю думи.

Вирядив мій батько сла, сол приходить до варязького стану й рече Ігореві: так, мовляв, і так, прийми наше срібло й золото, сплачуємо дань за цей і за той рік, як ти й хотів позаминулої осені.

Уклав Ігор з моїм батьком таку любов: уся мала Ігорева дружина вертається до Києва, а сам Ігор з дружиною старою зостанеться в нас до весни, бо київський князь був старий і не вельми дужий, йому вже минав сімдесят перший рік. Дума боялася його впускати. Казала: «Хто ж упускає вовка до овець!» Але велій жупан уже поклявся на своєму оружжі, а великий князь — на своєму мечі. Та й з Ігорем лишалась тільки стара дружина. Батько мій сказав: «Хіба злякаємося тієї жменьки дружинників?»

Отоді вже і я побачив його. Думав, бозна-який страшний, а воно таке гніде та плюгавеньке, вусики та борідка, мов у цапка, ще й геть зовсім безброве — усе очима шастає по кутках. Це я бачив, коли старці та велій жупан улаштували мир — з нагоди нової любові межи нами та варягами.

Пани та бояри сиділи в довгій світлиці за морморяним столом, на одному кінці велій жупан іскоростенський, а на другому — великий київський князь. Мовбито всі пирували, але що то був за пир! Сидять і лупляться один на одного, ніхто нічого не їсть і не п’є, хоч на столі повно наїдків та дзбанів. Батько припрошує Ігоря: «Випиймо, княже, за нашу нову любов!» А той хмариться лисими бровами й мовить: «Не гоже князеві сидіти з жоною за одним столом!» Батько сміється: «Такий деревній покон, княже Ігоре. Ти в нас у гостях — мусиш миритися».

Ігор так нічого й не пив, бо за столом коло батька сиділа моя матір, у пелені в неї сиділа моя сестра — твоя матір, їй тоді минав п’ятий рік, а я вже був десятирічний і мостився коло велійого жупана.

Отак і закінчився той пир. Тоді батько мій та велії пани повели варягів оглянути город. Вулиць у ньому не було, їх позаймали ратаї — одне на одному стояли землянки та курені, між ними насилу можна було пробитися. Киям. Ігор сказав: «Скільки в твоєму городі паволочі!» А батько йому: «То все деревлянські бої. Дай їм рогатини чи мечі — й тоді побачиш!»

Князь Ігор заглядав у всі дірки, в кожну шпарину, потім виліз на поміст, подивився через за бороло й воле, де ще стояли його повози й курилися вогні. З-за заборол варязькі коні та гридні здавались мурашками, бо город же на крутій горі. Поки той гридень дертиметься на гору, його підстрелять, мов кабана. Іскоростень годі взяти приступом, бо під горою ще й глибокий рів, у нього напускають воду з річки.

Батько спитав: «Добрі наші стіни?» А Ігор йому: «Київські не гірші». Батько сказав: «Що нам до київських? Я ж під них не ходжу, а ти ось у моєму городі».

Бояри київські перезираються й мовчать.

Повели їх до нового хорому. Батько ставив його собі, коли ще був живий дідо, та так у цьому й не сидів, — лишився в дідовому. Це стало оселею князя Ігоря та найбільших бояр, а менших поселили в дружинницьких стайнях: коней же в нас тепер не було, стайні гуляли.