Похорон богів - Сторінка 62

Наче з язика зняв моє-таки слово, аджеж так само думав і я. Лежу в яслах, і вони мене не бачать. Мироніг знову рече: «Конюший з Ольжиного села переказував, щоб я прислав когось. Узавтра рано підеш». А Борис йому: так і так, пусти зо мною Добриню, може, треба буде помогти мені.

Слухаю — Мироніг сопе, а тоді одказує: «Ну вже бери. Але не зводь з нього ока, бо голову скручу».

Отаке-то… Взяли ми рано з Борисом по півперепічки просяної й подалися до Ольжиного села. В мене на спині наче крила виросли — мало не біжу, а Борис мене застерігає:

— Наперед, брате, ніколи не радій. Ще не відаємо, є там твоя сестра чи нема. Може, вона… в Будутині?

До Ольжиного села ми дістались мало не під обід. Ідемо до старости, кажемо, хто такі й чого прийшли. Він одсилає нас до конюшого, а той аж репається — кричить: «Де вас Неберя носе? Як не виведете сьогодні всіх отих шкап — нарікайте на себе!» Ми тільки дивимося й мовчимо, бо в нас інше на мислі: як би розпитати кого про мою сестру.

А Ольжине село велике…

Ми б з Борисом могли впоратися за півдня й без отого крикливого конюшого. Там тих коней було якихось п’ятнадцять пар, а плавні недалеко. Але Борис мені шепотить: як упораємося зарані, конюший вирядить нас назад, отож не поспішаймо.

Вже в сутінках Борис підходить до конюшого й рече: мовляв, до Києва не дійдемо, краще заночуємо тута, в Ольжиному селі.

Конюший радий, що ми всіх коней перегнали в низи, махнув рукою: хочете — спіть, все одно ясла порожні.

Конюхів у стайні жодного не було, отож Борис трохи понишкнув, поки в старостиній хаті поснуть, і каже: сходжу розпитаю в людей.

Пішов Борис і довгенько не вертався, я вже потерпав, а тоді він підкрадається до моїх ясел і каже: жива-здорова твоя сестра, саму не бачив, але розпитав, де її шукати.

Й повів мене стежкою поза селом, щоб собак не розгавкувати.

За крайніми хатами стояв якийсь довгий хлів, Борис повідав, що то для Ольжиних свиней, бо й справді дуже тхнуло. Борис підійшов до якоїсь жони — я чув поночі лише її голос, а тоді вони виринули переді мною втрьох. Одне було таке мале й обшарпане, що я одразу збагнув: моя сестричка.

Їй минав тоді восьмий рік, а воно ж таке мале та захляле — аж мене розібрав жаль. Стоїмо й дивимось одне на одного, Малуша таки впізнала мене, але мовчимо обоє й лиш тупцюємо. Вдяганка на ній з якогось дрантивого рядна, та й тхне од неї поросятами, а очі дивлються на мене так, наче ось-ось вилізуть, біда мені, та й край. Кажу: «Малушо… Як тобі ведеться? Хочеш коржа?» Питає: «Якого?»

Віддав я їй того просяного коржа, що приніс із Києва, бо нас у плавнях двічі годували кулешем, а вона бере та зразу до рота… Біда, та й край!

Отак побачилися ми з твоєю мамою вперше. А вдруге я збігав до неї вже восени, випросився в Миронога. Сказав йому так: «Як не одпустиш — сам утечу, а з тебе спитають!» Одпустив.

Аж тоді нарешті розпитав я в сестри про нашу маму, мама померла-таки в Ольжиному селі, але на цю згадку сестра тільки плакала. Я приніс їй уже кусників як на два цілі коржі — наскладав за літо.

Отак-то було…

Жилося нам, холопам, туго. Мироніг був дуже скупий чоловік, але Борис крав потроху овес у коней, а мені приносив з дому чи якогось коржа, чи шмат перепічки, кулешу. Мироніг часто пускав його додому. А я допомагав Борисові красти конячу мішку та вівсо.

Сутужно жилося. Цілими днями, бувало, думаєш про того коржа, що за пазухою: коржа тивун давав на ввесь день, хоч його можна було за раз ковтнути, такий він був малий.

Князів я того літа в Києві, вважай, не бачив. Стару бачив іще хіба раз. Під Києвом у неї стояло вельми велике перевісище^[11]: в тому яру, що збігає на Поділ з Хрещатого яру. Там ночами літали дикі гуси та качки, а ловчі мужі вдосвіта тільки підбирали спійманих. Стара була скупа. Я дивився на тих гусей та качок і думав: навіщо їй стільки дичини? А Ольга все гребла й горнула під себе.

Вже перед Новим роком іду повз теремний хором, коли це видибує княгиня, а за нею кількоро якихось чужих мужів, я їх досі жодного разу не бачив у Києві. Один, сивий, рече:

— Обдираєш наш Ізборськ, як липку. Все у Псков та в Псков, велика княгине, а як же ми?

Стара одказує тому бояринові:

— А як би вчинив ти? Псков належав моєму мужеві, а тепер належить мені. Чи мала б обдирати свій власний город?

Загребущу руку мала стара. Всю дань з уставів та уроків ділила на три частки: дві давала київським ярлам та князям, а третю клала до своєї скітниці. Про це я довідався через ген скільки літ!

А сама ходила в простому чорному корзні, не маючи на собі ні золота, ні камінців, мов подільська чи новгородська чорна людинка.

Зате батька твого, Святослава, вбирала як павича.

Йому минув восьмий рік. А кормильцем його був Асмус — Ольжин та Свенельдів брат. Він ходив за Святославом попаски. А те княжа було буйне й лихе, ще й меча отакісінького носило при боці. Бувало, витягне й починає штрикати всіх підряд, та ще й лепече: «Охищай живота — йду на тебе!» Аж поки котрийсь гридень і собі видобуде меч: хоч не хоч — одбивайся, бо малий княжич уштрикне.