Похорон богів - Сторінка 7

— Я пожду в красній світлиці, — нарешті проказав Свейнальдр, потоптався й рушив до порога.

— Сцо він казав? — злякано прошепотіла княгиня. — Про мене казав?

Ярополк роздратовано крутнув головою. Скидалося на те, що сьогодні йому не пощастить ухилитись від розмови, якої він досі так старанно уникав. Ярополк не вмів довго тримати зла на когось. Це був чи не перший випадок у його житті, коли роздратування не влягалося.

Княгиня Марія відчула його стан, спробувала підлеститись, але князь мовчав. Грекиня вирішила, що це неспроста, й почала тихо скиглити. Ярополк не терпів жіночих сліз — у такий спосіб вона часто змушувала його поступатись, але сьогодні вдавані сльози їй не допомогли.

Тоді вона заплакала насправжки.

Відчувши в тому схлипуванні щирий біль, Ярополк поклав руку на перса Марії:

— Що тобі?

Так завжди починались їхні примирення.

— Він тобі все про мене набрехав. — Марія дивилась мокрими очима на змережаний знаками поганського Дажбога сволок. — Бо я тут сама-одненька, зовсім сама… Юний князь поволі зняв руку, відвернувши очі й втупившись у вже ясне вікно.

«Якщо подумати добре, — нараз майнуло йому, — то я серед вас усіх найсамотніший».

Це вразило його.

Він принишк і спробував зважити несподівану думку, але думка вислизала й перетворювалась на невимовлений звук. Поки жила стара княгиня Ольга, вона завжди й усім тлумачила ці невиразні думки — просто вміла тлумачити, а тепер він таки справді сам, хоч сидить у начебто своїм городі серед нібито своєї землі.

Тоді він згадав про Марію, яка й досі схлипувала біля його плеча.

— Він не говорив про тебе. Ти боїшся його? — Марія шморгнула й закивала. — І я боюсь… — раптово й для самого себе сказав князь і сам собі став огидним. Але принаймні одне вже добре знав: що в цих страхах він не самотній. Хоч Марія й жона, сказав собі князь і знов обережно поклав руку на персо.

…Ранок у вікнах знову немовби згас. Ярополк не зразу згадав про світлого князя, його охопила приємна лоскітна млість, якою поволі наливалося все тіло. Вони лежали поверх перини й ледь торкались одне одного пальцями, байдужі до всіх на світі простих і світлих князів. Марія перша стямилася й жахнулась. Накинувшись Ярополковим корзном абияк через одне плече, вона побігла до дверей і защипнулася. Тепер уже можна було не стерегтись. Марія пустила корзно, й цупка грецька витканка впала їй до ніг, ярою плямою розпливаючись на мостинах.

Ярополк дивився на неї крізь прорізь ледве стулених повік.

— Сцось маю сказати тобі, княже, — раптом напружилася княгиня й глянула кудись поверх його голови. Місяць тому в ній нарешті прокинулася справжня жінка. Марія спочатку не знала причини цього, але, розпитавши ключницю Леоніду, робітницю-грекиню на Ольжиному дворі, була дуже втішена, хоч Ярополкові довго не зважувалася сказати про це. Святослав привіз Марію з полоном ще дитиною, грецька бояришня була послушницею в Айтоському монастирі — в горах поблизу Руського моря. Святослав підвів її до свого старшого сина й сказав: «Як виростете обоє — візьмеш її собі. Великий князь київський мусить мати красних наложниць».

Їм тоді минав десятий рік, і Марія вже й дитям була вельми красива — мов розмальована лялька з божниці діднього кутка.

Святослав помилився тільки в одній дрібниці, хоча він до цього вже не дожив: Марія стала не любовницею Ярополка, а княгинею на київському столі. Так побажав сам син Святослава, й цьому не зміг стати на перешкоді навіть Свейнальдр (хоч насправді світлий князь був задоволений).

Але тоді Марії та Ярополкові минав лише тринадцятий рік. Обурена природа довго мстилася, зглянулась над Марією тільки тепер. Вона поділилась радістю з князем, та той розчаровано відвернувся до вікна.

— А я думав, — сказав він, — що ти матимеш дитину.

— Буде й се! — запевнила Марія. — Буде й се. Дитина в зінки — береться від крові. — Княгиня часом і досі шепелявила на грецький лад. — Тільки треба молитися богородиці, — зітхнула вона, — а я всі молитви позабувала…

Ярополк уже нічого не чув. Швидко вбравшись, хлюпнувши на себе з миси води, він неквапом пішов до красної світлиці, де на нього й досі чекав перестарілий світлий князь. Ярополкові стало вільно й весело. По-княжому спершись обіруч на руків’я меча, він мовчки дивився поперед себе. Свейнальдр і собі мовчав.

— Я вже тобі мовив про Мусія Хазарина, — врешті ображено проказав він. У теремному хоромі Свейнальдр говорив рідною мовою, по-руському ж звертався тільки до русинів-киян. — Повернувся з Іскоростеня.

Ярополк поважно кивнув, навіть спробував грубіле кахикнути, але кахикання вийшло нікчемне й тонке.

— Це той Мусій Хазарин, що сидить у Гончарах?

Свейнальдр не схотів пояснювати, сказав головне:

— Твій брат Ольг вельми запишався. Бороду й голову поголив, носить лише вуса та пучок коси на маківці. Наче Святослав! — насмішкувато докинув він і зневажливо мгукнув.

— Ольг — деревлянський князь. — Ярополк не міг уторопати, що так розхвилювало старого щура. Збоку Свейнальдрове обличчя справді здавалося щурячим. У цю мить Ярополк зовсім не боявся його, йому навіть стало смішно з власного порівняння, він хихикнув і вдавано кашлянув, а тоді перевів усе на середульшого брата, Ольга: — Хіба в нього вуса вже ростуть? Йому ж тільки шістнадцять.