Похорон богів - Сторінка 76

— Тебе кличе Свенельд, — сказав Претич Ярополкові, бо Блудовим теревеням не видно було кінця.

Князь насупив брови:

— Де він?

— На Соляній дорозі, — поквапливо пояснив Блуд. — А я задивився на цього кабана й мало не забув сказати. На Соляній дорозі за Ірпнем.

Ярополк глянув на воєводу молодшої дружини. Блуд нічого ніколи не забував, просто він старався довести Претичеві свою примарну незалежність од Свенельда.

Претич пояснив:

— Прийшло сольство від німецького імператора Оттона. Свенельд вийшов зустрічати його аж на Ірпінь, а це не з доброго дива. Тебе там ждуть.

Ярополк сів на вбитого кабана й почав розтирати вдарену ногу. З ніздрів тварини вичавилася піна й кров, незаклякла туша перекочувалась під Ярополком, коли він говорив:

— Я на вловах, і ви мене не бачили.

Це скидалося на дитячу хитрість або якусь гру, до якої ті не хотіли приставати.

— Мусиш іти, — мовив похмуро Претич. — То все неспроста…

Після взяття Іскоростеня Свенельд усунув Претича з тисяцького воєводи. Святославів воєвода був потрібен йому лише на час: аби той своїм полянським ім’ям послужив йому ширмою.

Ярополк з допомогою Блуда сів у сідло, й усі втрьох поїхали в бік річки.

Сольство німецького імператора було велике й бучне, й уже з того належало зробити висновок, що перемови Свенельда з Оттоном дійшли нового рубежу. В усіх дотеперішніх перемовах світлий князь виступав од імені Ярополка Святославовича. Так мало бути й тепер. Це не вводило нікого в оману, але Ярополк вирішив не подавати приводу до зайвих балачок. Імператорового сла належало вислухати.

Коли Ярополк, сильно кульгаючи, зайшов до Свенельдового шатра, розіп’ятого в мокрому лісі край дороги, німецькі сли вже сиділи там. Він лише неабияк здивувався, побачивши серед німців і папського сла.

— Якщо приймеш хрест од папи Бенедикта, — тихим наставницьким голосом проказав Свенельд, — імператор Оттон Другий захистить тебе від усіх недругів. Оце тут сидить папський легат, а ото — герцог фон Рюттенберген. Слухай і зважай…

А ПЕРЕД ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ…
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)

Робив я в княжих стайнях з рана до ночі, важко робив, але далеко попереду в мене тепер виднів просвіток. Отакої сили додав мені той Борисів меч.

Я довго його нікому не показував. Коли десь напровесні Борис рече: так, мовляв, і так, Добрине, дай-но мені того меча, ти все’дно його не витягнеш на людях, а я тобі за його іншого принесу. Сидить на подолі гостьовий купець хазарський, він дасть у придачу ще й кілька ногатих чи бодай кун, так казав один мій родич.

З многою сльозою я оддав йому той меч. Уже не вірив клятому холопові: продався старій княгині й на цей рік, не зміг викупитись, то ото й надумався закласти меча. Кожне дбає про власне черево…

Отак собі думаю й навіки прощаюся з мечем, але я помилився в Борисові. Після заговін Борис потяг мене в той темний кут, аж там серед ремінного мотлоху лежить меч у піхвах і з чересом. Такий самісінький, як і той, лише руків’я не таке багате. Зате лезо щире — аж кипить! А нащо мені боярське руків’я? Хтось побачить і відбере. Може, ще й гірше вчинить.

А Борис простягає на долоні кілька добре потертих кун:

— Осе додав отой хазарин. Половина хай буде тобі.

Я глянув і не взяв жодної. Мені придалося б те срібло — холопові дорога кожна векшиця: можна було б трохи підхарчуватись і спомогти сестрі. Але я ж знав і Борисову неволю, та й меча того добув таки ж він, тож не взяв я в нього жодної куни.

Сховав я своє нове оружжя під жолобом найстарішого жеребця, бо до нього вже давно ніхто ніколи не підходив. Там і лежав. Та коли Мироніг і його конюші розходилися по домівках, я зачиняв двері й підпирав їх ізсередини добрим кілком. У стайні лишалися тільки ми з Борисом. Я застромляв у кільце над дверима свіжу скіпку й діставав меч.

Лезо грало й вилискувало, то був старий, бувалий у бувальцях полянський меч, і я собі намагавсь уявити, в чиїх руках і в яких січах він побував. У кількох місцях лезо було вищерблене й заточене брусом, та це лише додавало йому ціни в моїх очах.

Я обережно виймав його з піхов і виважував. Рука довго не витримувала такої ваги, й кінець починав хилитися додолу, хоч мені вже минав чотирнадцятий рік.

Ставало кепсько. Думав я собі: коли вже виросту, щоб міг бодай удержати того меча? Наче вже й добре дужий, роблю ж геть усеньке те, що роблять Борис та інші конюші холопи: вигрібаю з-під коней гній, ношу на вилах цілі оберемки сіна, тягаю на горбі міхи з вівсом, можу приборкати за вузду якого хоч конягу, — а меча не вдержу, хоч ти йому плач!

Борис сміється й каже:

— А дай-но мені.

Та як закрутить оте мечище — аж свистить!

Але рубатися він такоже не тямив. Коби, каже, сулиця або рожен — цими я трохи вмію, а меча досі й у руці не держав.

Заходився я ще пильніше приглядатися, як орудує київська гридьба, запам’ятаю якусь хитрість, а тоді вночі запалю скіпку в стайні та й собі. Нічого з того не виходить! Заслабка рука.