Полтва - Сторінка 33

Я подумаю, як тебе гарненько зодягти, як кіски заплести, якою стрічкою пов язати. О, ти даремно зітхаєш, дитино. Вже до могили я не перестану думати, що тобі потрібно".

"Я вже так кудись пішла б, мамо..."

"Тобі не можна, серденько. Не тужи. Я з тобою. Я з тобою між пліснявими мурами, мокну в брудному клекоті. Ось я принесла тобі калини..."

— Я вже думав, пані, що ви заблукали. Вже хотів гукати. Сутеніє. їдьмо назад?

— Так, їдьмо...

— Дати вам килимок? Закутайте ноги.

— Дякую, я зігрілася.

— Прошу... Ну, білоніздрий! Айда! Додому — воно веселіше. Ну!

В'їхали до Львова з темним зимовим смерком. Щедро освітлене середмістя виглядало по-святковому. У повітрі кружляв сніжок-сіянець, хідниками снували пари: чоловіки у хутряних шапках, жінки в білих вовняних шалях. Надратушею маяв прапор.

Марта відправила візника, піднялась на другий поверх, стала напотемки роздягатися. Зачувши кроки нагорі, прийшла Марселлина братова.

— Вам листи, пані Марто. Ви вже спите?

— Листи? Дякую. — Марта засвітила. — Дякую. Пишуть молодята із Золочева, а це — від мого чоловіка.

— ІІДо наші пишуть? — Марселлинина братова завагалася біля виходу.

Марта пробігла очима густо списаний аркушик з титрами аргентинської пошти — Тодосій навіз з-за океану стільки всіляких дрібничок, що стане йому на все життя.

— Пишуть, що дуже щасливі, що надзвичайно гарно і затишно в маленькому містечку, запрошують в гості.

— Слава Богу, що все гаразд. На добраніч, пані Марто.

Марта випровадила сусідку і розпечатала другий конверт. Юліан повідомляв, що розмовляв з прокурором. Заарештували його за невірогідним доносом. "Мабуть, незабаром побачимося". Його тримали на Городецькій. Марта висунула шухляду в "фаетоні". Юліанові листи були складені п'ятьма стосиками. Цього листа Марта поклала окремо, вона була певна, що з часом набереться новий стосик, бо, якщо дістати спідні листи з отих п ятьох, майже рівних, вони різнитимуться з останнім тільки датою. Підсунувши до канапи стільчик, Марта поклала на ньому томик Верлена і вимкнула світло. Од стіни тягнуло крижаним холодом. Марта кинула поверх ковдри Юліа-нову куртку.

— Спокійної ночі! — промовила вона, притулившись щокою до холодного рукава.

Спустошливі вогні всю днину шаленіли, В'ючи долинну цвіть і виноградну віть, Не даючи житам до жнив дополовіть І небо палячи, що жде нас, осмутніле.

Душе моя, жени лихе псредчугтя! Невже минувшина пожре нам майбуття, Невже повернеться забуте навіженство, Невже повториться те, що було колись? Борися за свос омріяне блаженство, Іди проти грози, кріпися і молись!

Марта зітхнула і вкрилася з головою.

— Спокійної ночі, КЗліане.

Спіте, арештанти,

Хай вам сняться гарні сни...

Як ти близько від моєї комірки, Юліане! Всього за три квартали. Спи, друженьку, все гаразд. Університет розширюється, створили факультети...

Нову лекцію провели під виглядом вечірки. Про всяк випадок підібрали пару, розіграли за три хвилини обряд сватання. Це було в тій самій кав'ярні, де ти, Юліане, встряв у халепу з Івахіним. Зсунули буквою "П" столи, наставили пляшок і закусок. Професор Ридан говорив про володарів. Він якраз навів слова Бориса Годунова: "Отче, великий патріарше Іове! Бог свідок, що не буде в моєму царстві бідняка! І цю останню сорочку розділю з усіма!..'

І зайшов поліцай. Літній похмурий чоловік з нестандартним обличчям, довгорукий, присадкуватий, із скованою ходою зацькованого службиста. Професор скосив на нього очі, обтер серветкою рота і говорив далі: про Тамерлана і Наполеона, Олександра Македонського і Дарія, про те, що з огиди до політичної демагогії афіняни перестали відвідувати народні збори. І знову — про сорок вбитих, задушених чи отруєних менш ніж за сто років римських імператорів, про двірцеві злочини, тіні замахів, каруселі страт наивірніших і найближчих сатрапів, що зазіхали на трони, про шістдесят одного знищеного президента Конвенту французької революції...

Професор розповідав цікаво і про Лінкольна, і про Аракчеева з його собакою Жучкою, яку тримав за кушту-вача страв, побоюючись, що йому піділлють отрути; він оповідав про литовських і польських правителів, нарешті, зніяковівши, звів налякані очі на поліцая і питає: Пане, я не сказав нічого недозволеного?" Поліцай, що слухав професора з роззявленим ротом, збентежено знизав плечима і пробурмотів: "Прошу? Ні. Здається, ні. Але що це у вас?" — "Заручини, пане". Хлопці почастували охоронця порядку чаркою вина, упхнули в руку бутерброд, а коли він вийшов, пролунав такий регіт, що шибки задзвеніли.

Будь спокійний, Юліане...

День був сонячний, з приморозком. Марта поїхала на Погулянку до Ковалів. Мирося збиралася на роботу, Михайло читав. Миросина мама присилувала Марту до кави і надзвичайно смачних коржиків з маком (наскільки вона вміла куховарити, настільки Мирося нічого в цій справі не тямила). По Миросі можна було помітити, що вона впоміж зі страхом пишається чоловіком, пишається його участю в університетських клопотах, тим, що йому виявили довір'я, їй подобалося, що Марта не заходить з Михайлом у балачки, не шепочуться, не вступають у пересуди, що все вирішено по-діловому, серйозно; це викликало в Миросі повагу і до Марти, і до її чоловіка.

— Отже, я наведу Юліана на твій слід, — сказала Мирося, коли вони прямували до трамвайної зупинки.

Неподалік від редакції вони попрощалися, внезабарі вийшов Полянський.

— Розумію! — сказала Марта. — Ви досі смієтеся з мене. Я вчора погано грала?

— Чудово. Але я усміхаюся не через це. Я подумав: "Які будуть її перші слова, адже вона навіть упівока не зиркне на мене?'

— Але побачила, що ви сяєте?

— Можу заприсягтися, що я не завважив, коли ви на мене глянули. Хоч я стежив, я це, здається, вмію робити. Справді, Мартусю, чому ви ніколи не дивитеся на людину, з якою розмовляєте?

— Мені треба побувати в двох місцях, — сказала Марта. — Якщо маєте час підпровадити мене, я вам скажу чому.

— Залюбки, Мартусю. Я не менш вільний, ніж ви. То чому?

— З людьми, з якими стикаюся вперше, я поводжуся, як усі смертні. І дивлюся у вічі, і сміюся, не одводячи погляду. А потім... Потім я ношу в пам'яті образ людини і тверду думку про неї. Не дивлюся, либонь, тому, що такі звичайні особливості обличчя, як здатність усміхатися, чи виражати збентеженість, чи злість, — я багато разів у цьому переконувалась, — вводять мене в оману. Сльоза мене зворушує, розчулює, і я прощаю негідникові підлість. Усмішка примушує повірити в добродушність, якої нема. Ви знаєте, що з цього приводу говорив Стефан Балей? Що природа наділила людину поважнішою оболонкою, кращою і змістовнішою, ніж людина цього заслуговує. Внутрішньо (розумово і духовно) людина відстає від щедро і мистецьки виліпленої зовнішності. У золотій чарі вино широкого вжитку.

— Значить, ви розмовляєте не зі мною, а з моїм образом, що його склала ваша уява і ваш розум?

— Але ж дивлюся на вас! Бачите — дивлюся?

— Ви й на Юліана ніколи не зводите очей? — правив своєї Полянський, сміючись.

— Це стало звичкою.

— Так ніколи й не глянете? — весело допитувався Полянський.

— А я вам цього не скажу.

— Ну ось, ви вже ткнули мене в свій куток у вашій уяві. Так, Мартусю?

Марта кивнула.

— Ви неймовірна, мила і цікава жінка.

— Ні.

— Не заперечуйте.

— Мене як жінку доконали і висушили ваші чоловічі невдачі. Ваше політиканство, ваші намагання з'ясувати собі світ, у котрому судилося трохи помешкати. Десь у цих околицях мене можна жорстоко засудити. Я не сентиментальна, як мої посестри, не вмію химерити, я надто стримана і твереза, позбавлена поетичності... Я... Та годі. Заждіть мене хвилину, пане Полянський.

Вона перетнула вулицю і на мить закам'яніла над люком в канал. З-під чавунної деки долинав клекіт. Брудний клекіт. Марта поклала на деку гроно калини, обв язане барвінком і блакитною стрічкою.

"Заквітчай собі, Олесю, темні мури. А це тернові ягідки, щоб не збилася з ліку темних днів і безпросвітних ночей. Я з тобою, дитино. Я, серденько, з тобою. Ой, з тобою..."

Вона витерла очі, ще якийсь мент постояла, похиливши голову, і вернулась на тротуар.

— Ходімо, пане Полянський.

Якийсь час обоє мовчали. Марті ще вчувався Олесин голос, і їй від нього паморочилася голова, вона подумки благала: "Не муч, Олесю, не муч, дитино. Не муч, мені нестерпно важко". У Мартиних вухах задзвеніло безперервним дзвоном: "Мамо-мамо-мамо-мамо!" Вона зблідла і схопилась за груди.

Полянський допоміг їй зайти до крамнички, гукнув служницю, і та принесла склянку чаю.

Потім, на тротуарі, Полянський рішуче взяв Марту за руки і спитав:

— А тепер куди? До тюрми?

— Так...

— Мартусю,— почав суворо Полянський,— якщо ви не дасте обіцянки, що будете поводитися мужньо, я вас туди не пущу. Розумієте, не пущу? — Над його переніссям затемнів карб.— Я цього не чекав од вас. Я знаєте що хотів спитати?

— Що?

— Чому ви досі не берете Юліанове прізвище? Марта Господар. Ці два слова мені грають, як срібна струна. Вони мені додають снаги. Але що я бачу!..

— Облиште, — слабо озвалась Марта. — Ми не діти. Вона йшла, опираючись на його руку. Зупинилися на

протилежному від тюремного фасаду хіднику. Плитка стіна ряботіла на три чверті забіленими вікнами і решітчастими щитами. Під самим дахом з-за відхиленої кватирки цідилась нитка цигаркового диму.

— За цими мурами — ще один привид мого щастя, — сказала Марта. — Прощайте, привиди. Я ненадовго покидаю вас.

Полянський машинальним рухом пригладив руде хвилясте волосся і відступив до огорожі занедбаного скверика.

"Ти не туди дивишся, — мовила сама до себе Марта. — Кажуть, у цій тюрмі чотири яруси підземних камер. Юліан десь там, у землі. В могилі. Зичу тобі сили, Юліаночку! До побачення, Господарю!"

Вона рушила до Полянського.

— І вам усього найкращого, пане Полянський. Вибачте, що через наші справи мусите терпіти товариство ренетів, івахіних та івахових.

— Загалом мені несолодко.— Полянський похитав головою. — Ця, вибачте, п'яна худоба мені страшно остогидла. "Я, — перекривив він Івахіна, — я... привіз додому п'явки і забув, що радив лікар. Кажу Прісьці — звари. А що?.. Полегшало...

— Вибачте, — повторила Марта і подала Полянському руку. — Моє "дякую" небагато важить, Гамільтоне. — Вона вперше назвала його по імені.