Полтва - Сторінка 4

Я, мамо, нікому не скажу, навіть коли б убивали. Ми ж знаємо, мамо, що я зовсім не Олеся. Мамо, в тебе дуже серце закалатало. Не потерпай. Чуєш, мамо?

Марта мовчки кивнула.

Олеся голосно зітхнула і з перебільшеною гіркотою мовила:

— З самого початку нам ведеться як з Петрового дня.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Марта, думаючи: "З цим дівчам треба триматися сторожко. Хтозна, що воно притримує в пам'яті, а що ще спливе зненацька".

— І те, що ти мене втратила, і що я не призналася в притулку, як мене по-справжньому звати, і що тепер мусиш з цим миритися. Правда, клубок?

Марта не озвалась.

— Спиш, мамо?

— Ні.

— Не журись. Все, спати. Більше не буду. Ти за день натомилася, а я не даю спокою. Спимо, мамо? Ще набалакаємося. Спимо?

— Так, Олесю.

Зітхнувши, "Таємничка" невдовзі заснула. Марта поправила їй голівку, вона щось промимрила.

— Спи, Таємничко, спи.— Марта зиркнула на ледве сірий квадрат вікна. — Коби вже задніло, чи що... — Потому тихо сказала: — Здається, конче треба, щоб людська свідомість зупинилася перед тим, що накопичилося і наплуталося в житті. Вигадаю собі міністра внутрішніх справ, щоб забороняв думати... Ваша самітність — це форма ваших стосунків з людьми?..

Глава П

Олеся накинула на петлю защіпку. Марта мить стояла під дверима. Ступанці прошемрали до вікна, зашелестіли на килимку, скрипнула канапа.

Марта зійшла в двір. Для певності позирнула на вікно, але було ще темно і Олесиного обличчя вона б не побачила. " Таємничка лягла досипляти".

Шмагав вітер. З парасолі лились важкі ручаї. У кінці вулички на трамвайній зупинці тремтів на холоді мокрий, лиш у блузині, простоволосий підліток.

— Півгодини стовбичу,— промимрив він на запитання, чи був уже трамвай,— три проскочили, не зупинили, свинюки.

Марта трохи заспала.

— Тобі яким їхати?

Підліток одчіпливо повів плечем.

— Стань під дахом, не мокни.

З-за рогу бликнули фари. Висіла юрба перекупок. Підліток прошмигнув біля провідниці й обняв поручень на передньому виході, даючи зрозуміти, що готовий зійти, якщо та не змилостивиться і вимагатиме мідяка. Марта заплатила за нього. Гримаса нудьги і озлоблення збігла з лиця дощовою краплею, він просіяв і шибеникувато під-танцював до реостата, від якого по вагону поширювалося чадне смолисте тепло. Вожата погрозила хлопцеві зморщеною мавпячою рукою.

"Де їх, отаких, викопують? — подумала Марта про повну набурмосену жінку в чорному береті. — Оголені нерви і безпричинний вереск. Підборіддя — наче мур, а чола — смужечка, аж кортить розгорнути волосся на голові й глянути, що під ним".

Очі жінки ніби зирнули самі в себе, і на обличчі відбилося збентеження. Мабуть, вона не могла позбутися спонуки йти далі. Глипнула на Марту, на коштовну брошку в косах і, певне, вирішила, що свідок годящий: між нею і хлопчиськом почалася варта чаплінської кінострічки "мімічна" боротьба, наче йшлося, чи є Бог на світі, чи його ніколи не було. Хлопець торжествував, тер руки над реостатом і, мовби припрошуючи до компанії, поглядав на провідницю.

"Цей матиме Юліанову вдачу..."

Є якась інерція в кожному ранковому кроці і в кожній гадці.

"Де ти, Юліане? — запитала подумки Марта. — Де нічку ночував? Може, тебе справді випустили і ти, мокрий, як цей хлопчисько, дрижиш у залитому колючим світлом безлюдному трамваї, з поблажливого дозволу менш "інерційної" особи, і не смієш подивитися на відображену в склі арештантську куртку?"

Після минулого ув'язнення Юліан півдня ходив під вікнами редакції, аж доки Марта випадково не побачила його, виглянувши на вулицю. Крім Захара Найди і Ми-росі Коваль, з якою Марта потоваришувала ще в гімназії, ніхто не знав Юліана в обличчя. Найди на той час якраз не було, Мирося хворіла, а вона вибігла на тротуар і поволокла Юліана до найближчого комісіонера за костюмом. Юліан переодягався за шторою, вона ж тремтячими руками лічила гроші. На щастя, вистачило, щоб розплатитися. Марта пропустила Юліана вперед, і їй аж тоді відлягло від серця, як переконалася, що він не виділяється в юрбі, що з арештантськими доспіхами він скинув з себе невільничу відчуженість.

— Цитадель,— оголосила провідниця.

Підліток неохоче відступив од реостата і розглядав поли мокрої блузи.

"Виростеш — неодмінно станеш огризатися,— прошепотіли Мартині уста.— Рано чи пізно за животіння вимагають розрахунку. Добре, коли ти збагнеш це замолоду, за тверезого глузду, коли ще змога розібратися, хто за велику правду, а кого приваблює тільки гра, хто сміє боротися, а кого влаштовує маленька справедливість' .

Трамвай перетнув вулицю, де стояв будинок редакції. На його фасаді між афішками з синім, рожевим і зеленим тлом висить зовсім непримітна, хоч літери виведені золотом, оперта на криву чорну стрілку, табличка: "Народна доля". Передплатники напівжартома охрестили газетку "Ні народу, ні долі". Проте газета безнастанно полемізує з усіма галицькими виданнями, воістину, як казав Юліан, псевдоукраїнство "рішуче вступило в епоху гладіаторських боїв, щоб гримнутисьу найпаскуднішу калюжу: на нашому досвіді колоніальні народи будуть вчитися, чого боятися..." Гектор Свид, редактор газети, іменує це історичним процесом. Зовні він досить приємний чоловік, усіма силами здобуває авторитет передової людини і вміє неймовірно грубо говорити про політику. Марта з ним цілковито погоджується, коли він бубонить, що пересічна людина покликана до історичних справ, що революція в Росії є промовистим доказом цього, що, розуміючи це, державні мужі не випустять юрбу з блокади ідіотизму, що... Але вона нездатна погодитися, "що фашизм обійде світ і... назад повернеться, якої б личини не прибрав, якою б ідеологією не маскувався". І Свид закинув Марті, що вона "книжна душа". "Якщо ви, пані Мартусю, певні того, що фашизм можна зупинити з полюса розуму, то просто помиляєтеся. Так, людство виробило слушні критерії. Але ж і в нас, незважаючи на тріскучі морози, модниці показують коліна? Ваші полюси омивають течії бездумності. Час вимагає: або демократія, або фашизм. Перше неможливе. Зате можливе друге. Між іншим... Мені подобається мода блискати круглими колінцями. Чого ви хмуритеся? Я вас не тримаю на особистих дорученнях заради того, щоб дозволяти собі... Ну,, ви самі розумієте. Але я теж людина і я маю право сказати, що мені подобається, їй-бо, Мартусю..."

Попри базікання Свид займався тим, що без кінця ли-хоманив редакцію: когось щомісяця звільняв, когось наймав, комусь виявляв недовір'я. У журналістських колах охрестили "Народну долю" кузнею скандалістів. Одначе звільнені працівники дивним способом влаштовувалися на кращі посади (либонь, Свид полюбляв творити характеристики; більш нічого він не писав, і вважалося, що в журналістиці він мало тямить).

Підліток вийшов на вулиці Сапеги. Трамвай черкнув світлом кінну статую. За життя Сапега був нібито другом народу і меценатом культури. Вклавши у слова протилежний зміст, львів'яни прозвали трамвайну зупинку "Під конем". Заарештували трьох провідниць, що оголошували зупинки по-народному, і тепер вона безіменна.

lia вокзальні перони не сягала стихія ринкових цін. Практичні жінки порадили Марті чимсвіт їхати сюди за продуктами. Молодиці з приміських сіл, ще сонні і роздобрілі від вагонної духоти, не торгувалися. Може, не хотіли з перших кроків дриґотіти на холоді, може, вселяло непевність принишкле, ледве освітлене місце, а може, кожна рада була виграти хвилину-другу на походеньки в крамниці. Марта любила їздити на вокзал ще й того, що спросонку селянки сипали такими свіжими, перлистими слівцями, яких на ринку не вчуєш: там в обігу "Со pañi chce? Hele pañi da?'*4

До редакції Марта простувала з двома важкими пакунками, н" манило додому, до Олесі, "фаетона" і грізної Мар-селли, одначе треба було відсидіти належні вісім годин у "звіринці", в прокуреній стайні з тріскотом друкарських машинок.

— Оце я розумію! — Шнибаюча хода алкоголіка: Мар-ту наздогнав Захар Найда. — Дозволь допомогти?

Марта бридилася старих парубків, але сили покидали її і вона віддала Найді обидва пакунки.

— Гей-гей, два пуди натщесерце!

— Тобі не завадить гімнастика. Ач, який кругленький!

— Якби я був менш вихований, я тобі дещо сказав би, — одбасив Найда.

— Не жахай. Мені приблизно відомо, хто на що здатний.

— Я завжди собі клепчу: "Не вір святенницям".

— Що нового? — запитала Марта. За Найдою вкорінилася слава пліткаря.

— Благословенний Львів мирно передрімав ще одну Божу ніч. Тільки на Городецькіи роздягай якусь російську емігрантку, а на Пекарській пограбували крамничку.

— Для мене всі емігранти злилися в образі Івахіна, і я їм нітрохи не співчуваю. Звичайно, лишитися під холодним дощем у сорочині на бретельках — не велика приємність. Ти знаєш якого-небудь гідного емігранта?

Найда посміхнувся:

— На жаль, ні. І з Жорою не сходився близько. Поруч ми фігуруємо тільки у редакційній приповідці.

— Про те, що газета тримається на трьох "г", яким досить Найди?

Найда розсміявся.

— Гектор Свид, Георг Івахін і Гамільтон Полянський... Так, цим ніколи не загрожуватиме звільнення. Захаре, ти працював на особистих дорученнях редактора?

— А що?

— Свид третій раз натякнув, що відрядить мене в повіти. Мене ця перспектива просто мордує. Я не можу покинути Олесю. Дитина не перестає тремтіти, що знову згубиться.

— Третій? — перепитав Найда. — Взагалі, це знак того, що на тобі зупинилася його увага. Але вважай, що ти для нього перестала існувати.

— Чому?

— Він лякає тричі.

— Я що-небудь втратила?

— Від того, що не скористалася його увагою? Можливо. Принаймні ти сиділа б в окремому кабінетику поруч з його кабінетом, а Свидові наміри змінилися б після чергового виклику до начальника секретної служби.

— В такому випадку — шкодую.

— Усе, що ми робимо, серденько, десь розігрується, як на нотах. Враховано навіть те, що ти сьогодні їздила на вокзал за продуктами, запівдарма набрала всякої всячини, прийшла до редакції в доброму гуморі, отже...

— Чого ти замовк?

Найда гукнув Свидовим голосом:

— Мартусю, всипте трохи перцю цій комуністичній "Нашій правді".

— Але ж вона не комуністична.

— Підозрювати корисно. Не тоді стайню замикати, як коней покрадуть.

— Ось як!

— Ми, ягідко, мов сліпі котята, не бачимо, що нас загнуздують побутом і нікчемними обов'язками.