Полтва - Сторінка 9

Не розкривайсь, душе; спокуси, не зовіть І не торкайте струн, що в пору одбриніли...

...Літо втіхи і скрухи... Вони йшли з Юліаном високою, пружною, аж, здавалося, гіллястою, пшеницею. Крізь безкраїй лан переднівку петляла вузенька, натоптана стежечка. Вечоріло. Сонце золотом розсипалося у збіжжі.

— Таке враження, що промені вологі, — сказав Юліан. — Розчісують стебла мокрим гребінцем.

— Так хутко випадає роса...

Вони відпочивали в невеличкому сільці на Станіслав-щині. їх намет синів, як волошка, в кінці занедбаного вдовиного городця над Дністром. Тепер верталися з повітового містечка, набравши припасів.

— Дивися: в балці ніби перекочуються хвилі.

— Тягне вітрець.

Перед поїздкою в село Марта підмовляла Юліана взяти шлюб і справити весілля. Юліан відмовчувався, потому сказав: "Заберімося в який-небудь хутір — і там... Весілля. Мені хочеться, щоб воно було барвистим. До біса міські бинди. Дівчата зодягнуть тебе в різнобарвні стяжки, у вишивану сорочку і кептарик до стану, в спідничку чорну, на збірках, озують у червоні румунки з високими халявками. Розумієш, наша традиційна ноша підкреслює красу людського тіла, тим паче — жіночого. Я вже бачу, як тобі уклали коси. Уклали туго, мило, довкола чистого відкритого чола; посередині — проділ, на маківці — віночок. Мабуть, ореоли стали малювати з натури, це вінок молодої, — осміхнувся він. — Знаєш що? Поїдемо до Дністра. Там звичай гуляти весілля на зеленому острівку під вербами. Ріка між зеленими горами, то тут, то там на острові — випуклі копички сіна, поміж ними столи, музики на помості, через тихе плесо снують човни з причепуреними дівчатами і чорнявими кучерявими парубками, пісні — наче сама ріка співає. Я обов'язково попрошу тебе заспівати, хоч молодій не личить бавити гостей. О, як задзвенить твій голос по долині! Зворушені селяни обступлять тебе зусібіч, і в сльозах зворушення ти прочитаєш справжню ціну людям і ціну життя. А як вечір настане — скільки-но кохань розцвіте під гнучким пахучим віттям лозини! Дівчатка за чотирнадцять вистрибуватимуть під ліхтарі від липких хлопців розчервонілі, а в очах — весь добрий світ. Мине рік, і на цьому острові не буде неділі без такої, як твоя, оказії... У житті є надзвичайно багато щирого і гідного людини. Чого минати? Отже, на Дністрі?.."

Невдовзі перед тим Юліан вернувся з Кракова переможцем, з двома університетськими дипломами (він склав іспити екстерном), і його впевненість передалася Марті, вона дивилася на нього, як на Зевса. Професор Горець-кий пророкував Юліанові кар'єру світового вченого, з огляду на його невтомність йому радили присвятитися літературній праці і йти стопами Франка; письменник-психіатр Кость Грушевич вітав його як свою, втілену в Юліанові, мрію. Словом, Юліанове ім'я було в усіх на устах. Ніхто і при гадці не мав, що внезабарі це — потенціальний державний злочинець, що бажає лиха "своєму народові". (Потому казали, що він "упав", не змігши пройти випробування славою, й сам же собі петлю зсукав).

Марті снилося весілля. Вона ледве дочекалась дня від'їзду. Та ще бридкіший за старого парубка нежонатий священик з ордену Василіан відмовився повінчати заб-лудлих туристів. Юліан з Мартою вирішили справити весілля без попа і без гостей.

Юліан ніс в наплечнику кілька пляшок вина, ковбасу, пряники, купив Марті на ярмарку вишивану сорочку, чорну фалдовану спідницю, румунки, кептарик, стяжки. Всю дорогу Марта дибала за ним, як на мотузці свого весілля. "Це станеться, — думала вона, — але я до могили відчуватиму, що чогось мені бракує". Юліан не розраджував її. Він вважав, що деякі повороти долі треба щиро пережити, залишаючись ощадливим, коли діло стосується дрібниць, перед якими не слід зупинятися.

...Деколи стежка ділилася на два ручаї, між якими стирчала низька порість пшениці. Але и тут хилилися додолу важкі колоски, вдаряли Марту по стегнах, ніби перестерігаючи: "Не чіпай". Які лише помисли не приходять у такі хвилини. Хочеться всього торкнутися гадкою, виявити свою любов і уважність. Понад сповитими в туман ярами на протилежному березі виплив і аж немовби шугав червонястий місяць-підповень.

Марта осміхнулась. Вона подумала: "Чому, коли зійде місяць, напрошуються спогади? ' Усміхаючись, вона ступала за Юліаном і чекала...

— Місячний вечір і багаття настроюють на те, щоб щось зважувати, підсумовувати,— сказав Юліан, мовби пробуючи на слух, як струну, довколишню німість.

Марта голосно, заливчасто розсміялась.

— Що таке? Що трапилось/

Марта не сказала, чому їй смішно. Вона запитала:

— Ти запам'ятовуєш назавше цю красу?

— У цьому я — стихійна істота, — відказав Юліан. — Усе це ніби вбирається душею, додається до чогось, що вже накопичене, і утворюється своєрідне багатство.

— Колись я намагалася такі малюнки розчленувати до найменшого мазка, та в пам'яті фіксувалися лише гра кольорів і переливи контурів, і я почувала себе мало не обкраденою.

— Комплекси сприймання ще далеко не досліджені. Стефанові Балею я довіряю.

— Навколо цього прізвища стільки пліток, що я не прочитала жодного його рядочка.

— Даремно.

— Суспільному створінню не кортить до позовів справедливості, — трохи манірно промовила Марта. — Сонце настроює до праці, а місяць до мрії.

До річки вони зійшли мовчки. В долину місяць ще не зазирав, осяяний був лиш засмоктаний ліщиною скит і сріблом віддзеркалювала вода, ніби там днів таємничий світ. Сільська доріжка прискала з-під ніг пилюкою. Високі, сплетені із лозини тини нараз обірвалися, і після тунельної прохолоди вулиці на них теплом дихнула ріка.

Марта розгорнула млосним жаром наповнений намет. Тітка, якій належав городець, лишила туристам молока і пляшку гасу для ліхтарні. Вода у відрі, де стояла банка з молоком, була ще свіжа, недавно з криниці.

— Ой, яке студене і пахуче!

Марта пила молоко просто з банки, потому передала Юліанові. Він весело кумгикнув і припав до банки устами. Вони розсілися в протилежні кутки. Минулої ночі Юліан спав біля намету, а вдосвіта, коли пішов купатися, Марта швидко постелила на двох і зашнурувала отвір. Юліан дивився на язичок золотистого полум'я під склом ліхтарні, видно, не сміючи озирнутися ні на Марту, ні на завчасно влаштоване шлюбне ложе. Мартою теж все далі опановувала тривога. Не в стані здолати її, вона вийшла з намету. Небо було засіяне зорями. Над горою показувався місяць і, здавалося, пригасав, розчинявся у долині. Блакитно, неземним вогником світився куток намету, де стояла ліхтар-ня, темніла тінь непорушного Юліанового плеча. Марта зійшла до ріки і вмостилась на плитці. Задумавшись, вона не чула, коли Юліан поклав біля неї клуночок з вбранням. З клуночком, наче його несподівано могла загребти зливна хвиля, Марта вибігла на берег, переконавшись, що Юліан на місці — він приніс від вдовиці столик і ослінчик і примощував біля намету, — пішла переодягатися, їй ставало то смішно, то прикро, то сердилась на себе, на Юліана і на весь світ. Верталася мов тінь, не чуючи під собою ніг. Шелестіли на грудях шовкові стяжки.

Юліан не пив спиртного. Марта здивувалася, побачивши повні келехи.

— Ти вирішив затемритися на своєму весіллі, — сказала Марта, всміхаючись, їй самій уже хотілося розвіяти тоскність чекання.

Юліан розвів руками:

— Мені не вдавалося налити порівну.

Марта поцілувала його першою, і він пригорнув її; трохи похиливши на одну руку, другою обняв за стан, наче збирався кудись нести.

— Це схоже на бунт проти світу, — прошепотіла Марта.

— Ні, я гадаю, ми чинимо так, як нам мило, без сторонньої волі.

— Як ти розкішно накрив стола! Я серйозно, Юліане. Серйозно. Божественний... Село вже спить...

— За щастя, Мартусю...

— За щастя, Юліане. До дна?

— Так.

— Ой, багато.

— За щастя.

— За щастя, Юліане.

— Ти надзвичайно гарна. Надзвичайно... Цей образ...

— Не треба, —— перебила його Марта. — "Колись" — нема. Є — "тепер". Не зміркуй, що я підладжуюся під твою вдачу. Це не штучно, Юліане. Так склалося... Напівжартома і аж занадто серйозно. Та я відчуваю на себе повне право...

Марта весь вечір побоювалася, чи спіймає нагоду для останньої фрази. Миро ся Коваль сказала їй тихцем, що такого права не відчувала, ставши з нареченим віч-на-віч; випадкове захоплення як вихор змело її невинність. Тому-то для Марти ця фраза мала додатковий зміст. Вона запитливо поглянула на Юліана. Щось його немовби насторожило, і він очікував потупившись. "Скільки підлоти в житті, — подумала Марта, — а формул для їх заперечення не склали. Сказати о навпростець: 'Я перед тобою чесна, Юліане..." Одначе навпростець несила сказати. Прозвучить — як зойк нескромної гідності. Мабуть, того, що чесність повинна сама собою розумітися. Тим часом її немає у дев'яносто із ста, і про це доводиться говорити... Миросину невинність забрав жонатий (майже всі гімназистки перший раз грішили з жонатими, юнак не вміє показати, що жадає тебе)... Юліан жде сповіді..."

— Чого ти мовчиш, Юліане?

Наче прокинувшись, він окинув її швидким поглядом і усміхнувся.

— Все гаразд. Все прекрасно.

"Якщо в тебе виникли підозри і ти вирішив: "Що ж? Нічого вже не поправиш..." — то ти скоро розчаруєшся".

Марті хотілося переконати його, що в гімназії вона жила замкнено, просиджувала над книжками або муштрувала себе, щоб стати людиною цього світу, проте не стала: забракло відваги. Згодом пересвідчилась, що небагато втратила. Нараз їй стрельнуло до голови, що Юліан, мабуть, спеціально придумав оцю втечу. "Ти викрав мене з міста, з моєї міської молодості, маючи сумніви, привіз туди, де панує непорочна краса, щоб створити ілюзію чистоти..."

— Про що ти знову замислився, Юліане?

— Я дуже довго мріяв про ці хвилини, Мартусю.

Марта в душі зітхнула: 'Ъоже, як легко зіпсувати щастя! Видно, воно таки не має сталої межі. Кожен помисел і кожний крок — ніби кладка через прірву: схибнешся — впадеш з одного боку, не втримаєш рівноваги — полетиш з другого..."

— Ну, Мартусю? — Юліан підняв чарку.

Злегка дзенькнули келехи. Юліан тричі поцілував Марту в уста. Коли Марта пила вино, слух її уловив далекий гомін. Поклавши на столик порожній келех, вона прислухалась, мов благаючи захисту, торкнулася Юліанової руки.

— Рибалки на Дністрі,— пояснив Юліан.— Світ зайнятий власними справами, моя дружинонько.