Поміж ворогами - Сторінка 34

— Ба не компліменти говорю батюшкам! От і на тому бенкеті в млині я зауважив, що компанія веселилася й забавлялась щиро, просто, без чудернацтва сільського, без міської пихи, зовсім по-сільській. Істинно можна сказать про неї: що на умі, те й на язиці. А в місті не так, зовсім не так… Говори, та й оглядайся на усі боки.

— А мені ця компанія зовсім не сподобна. Немає тут з ким зійтись, з кимсь приятелювать. От тут недалечке живуть наші сусіди, панни. Повиходили з третього класу дівочої духовної школи… Яка ж це компанія? Письменні сільські дівчата, та й годі; тільки й того, що повбирані по-європейській! — сказала Ватя й зітхнула.

«Високо несеться, та не знаю, чи високо й сяде…» — подумав Леонід Семенович.

— А Антося? — сказав Леонід Семенович.

— Та тільки же одна Антося… але одна людина — це ще не товариство, — сказала Ватя.

Вона підвелась з подушки, посунула свою постать в куток канапи й знов закинула ногу на ногу, ще й голову одхилила назад, її повна шия, оперезана малиновою оксамиткою, забіліла й залисніла, як шовк.

— В нас тут така компанія, як оця, що принесла хрестить дитину: молодиці та баби, та молотники. Оцю компанію найчастіше доводиться мені бачить,— сказала Ватя, ще й спідню губу закопилила.

— А я люблю побалакать і з сільськими дядьками: між ними трапляються веселі гумористи.

— Бо ви панич, а паннам це якось не личить; та й поведенції такої в нас вдома нема, щоб куматься та родатись з молодицями… — сказала Ватя.

— А я переписала для вас «Азру». Цей романс дуже припав вам тоді до вподоби, — помовчавши обізвалась Ватя.

— От і спасибі вам! Це занадто багато честі задля мене! — аж крикнув панич.

— Усте! Усте! — гукнула Ватя до наймички, котра нагодилась в той час до столової, — а принеси лиш мені мій саквояж, ту торбинку, що лежить в моєму «будуарі» на столичку!

— Це, бачте, я хотіла якось на днях поїхати до Антосі та й передать вам романс через Антосю, бо ви до Антосі частіше заїжджаєте, ніж до нас… — сказала Ватя.

Устя принесла маленький, гарненький, як цяцька, саквояжик, обшитий килимковою квітчастою матерією. Ватя поклала собі на коліна саквояжик, одчинила його й почала порпляться в йому обома ручками. Ручки були маленькі, кругленькі, з повними, неначе пухкими пальчиками та пучками. Ватя зумисне поодставляла мізинці набік. Малесенькі мізинці стирчали, золоті перстні з камінцями блищали. Ватя довго щось перегортала в саквояжі тільки пучками, неначе гралась. Потім вона знайшла листочок нот і подала Леонідові Семеновичу. Він взяв, подякував і подав їй руку.

«Позірує… а може, це її вдача така: гордовита й удає аристократку. Цей аристократизм, отой її «будуар» трохи мене бентежить», — подумав Леонід Семенович.

«Але ця праця говорить про Ватині почування… накладає на мене ніби якусь повинність, гм!..» — подумав Леонід Семенович і чогось зирнув по світлиці та по столовій. Піяніно, гарненьке, чепурненьке, лисніло коло стіни… Леонід Семенович чогось в думці почав ніби перевозиться звідсіль додому, але не до свого, а до батькового. Він в думці ніби вже наклав на хури усякого Ватиного добра. Поперед усього він вивіз з двору блискуче п’яніно, потім гарненьку й недешеву мебіль, той здоровий самовар, що стояв в столовій на столі, ті срібні ложечки. срібні ложки… тарілки, подушки, обшиті кружевами… потім він вивів в думці з стайні о. Артемія пару баских коней, вигнав з загороди три пари круторогих волів, дві корови, вигнав з хліва десятеро свиней, двадцятеро овець, викотив з повітки добрий новий екіпаж — і це все в думці перегнав та перевіз на батьків хутір; і аж в кінці всього добра він згадав про саму Ватю й запинився… «Цікаво б знати, скільки тисячок карбованців Ватя перевезе в отому саквояжі до мене», — подумав практичний хлопець.

Поки він перевозився з Ватиним добром в своїй думці, в гостинну увійшла Сусана Уласівна й перебила той перевіз, ті переносний та вхідчини.

— От вам у нас і невесело. Попроси, Ватю, Леоніда Семеновича погуляти човном по ставку. В нас і гребці є: приїхали на тиждень мої унуки, — сказала Сусана Уласівна.

— Спасибі вам! Мене зовсім не бере нудьга. Та вже б час мені й додому їхати, — сказав Леонід Семенович.

— О, ні, вибачайте! без обіду ми вас не пустимо. Прошу зостатись на обід. Хоч обід в нас і простий, але прошу не поцураться нашого хліба-солі! — просила Сусана Уласівна. — Голодним ми вас зроду не випустимо з свого двору.

Ватя зачинила й защіпнула саквояжик і поклала коло себе на столі.

— А справді варто було б поплавать човном. Надворі година й соняшно, —обізвалась Ватя.

— Льоню! Володю! а йдіть лиш сюди! Тут ви потрібні! — гукала Сусана Уласівна в одчинені двері.

В гостинну вступили два паничики: один височенький, гімназист, другий невеличкий, семінарист. Вони поздоровкались з Леонідом Семеновичем і посідали.

— Ану, паничі! Беріть лишень весла та й гайда на в човен! Поки обід поспіє, поплавайте трохи човном, — сказала Сусана Уласівна.