Поміж ворогами - Сторінка 38

«Хоч не бачилась з тобою, та була хоч поблизу од тебе…» — думала Ватя, їдучи додому.

І Ватя вернулась додому веселішою. Не такі смутні пісні вже співала вона в сумні хмарні дні… До різдва було недалечко.

Вже надходило й різдво. О. Артемій прочув, що Леонід Семенович вже приїхав до батька з Києва. Він сподівавсь молодого панича до себе в гості, а він не приїздив. Вже й різдво настало. Вже минув перший і другий день святок, а панич не хапався з візитом. Ватя зажурилась. О. Артемій задумавсь. Третього дня вранці о. Аотемій йшов улицею й стрів диякона з Лисянки, Гервасія Добриловського, «повітового» на всю околицю свата. Він запросив його заїхать до себе по якомусь ділу. Добриловський їхав до Богуслава в гості до свого родича. О. Артемій знав, що дорога до Богуслава прямує проз самісіньку оселю Леонідового батька, старого Панасенка.

Добриловський завернув коні в двір о. Артемія. О. Артемій прийняв його дуже ласкаво, попросив його до гостинної, куди він ніколи не просив ні псаломщиків, ні дияконів. Добриловський догадувавсь, що благочинний

має до його якийсь інтерес, вгадував навіть, який то був інтерес: в о. Артемія була дочка на виданні.

— Сідайте, отче дияконе! — просив о. Артемій гостя. посунувши крісло й тикаючи на його рукою.

Добриловський поклонився о. Артемієві, як кланяється школяр вчителеві: він придержував лівою рукою рясу на грудях, неначе боявся, щоб вона часом не одстала й не надала чогось непокірливого й кострубатого його тонкій гладенькій постаті. Добриловський все стояв і неначе не насмілювався сісти поруч з благочинним, та ще в кріслі. Його тоненька, височенька постать, уся якась гладенька та чепурненька, неначе стриміла серед гостинної, мов паля, вбита в землю. Дуже білявий, довгобразий, тонковидий. гостробородий, він ввесь був ніби обмазаний «єлеєм», промкнутий ласкавістю. Ясно-сірі очі, червоні повні уста світились ласкавістю та добрістю. Добриловський ступав тихенько, м’якенько, неначе закрадався, як закрадається кіт до миші. Чи піднімав він руку, чи кланявсь, чи сідав, чи вставав, його жестикуляція, його рушення були нешвидкі, якісь дляві, але плавкі, граціозні та м’які. Отець диякон був неначе зліплений з теплого воску,гнувся помаленьку, ніби воскова м’яка тепла свічка. Навіть його довгі прямі коси неначе поприлипали до голови й спадали рівними, довгими пасмами на плечі, неначе намащені «єлеєм». І сам він з своєю вдачею ніби ввесь був обмазаний «єлеєм»… бо пролазив скрізь і всюди, сказати б. в найменшу щілину, як вміють пролазить миші.

— Сідайте-бо, отче дияконе, прошу вас, — попросив його о. Артемій вдруге, і сам, крутнувшись коло крісла, мов той вітер, впав у крісло.

Добриловський ще раз граціозно й якось м’яко нахилив шию й голову до о. Артемія й потихеньку неначе перегнув пополовині свою тонку постать та й пірнув у крісло, держачи верхню половину своєї особи просто й рівно. Отець диякон стримів у кріслі, білявий, аж жовтуватий, мов воскова свічка в підсвічнику.

— Ви їдете до Богуслава? — спитав о. Артемій в Добриловського.

— До Богуслава, отче благочинний, — тихим і солоденьким голосом обізвався диякон.

— Ви будете їхать проз Панасенкову оселю, трохи не під самим його домом? — сказав о. Артемій.

— Шлях іде проз самий Панасенків двір. Може, отче благочинний, маєте яке діло до Панасенка щодо спродажу пашні або за землю? — несміливо спитав Добриловський.

— Ні, отче дияконе! — сказав о. Артемій. — Маю інше діло; там приїхав вже на святки з Києва його син.

— А! Леонід Семенович, студент! Чув, чув, — сказав диякон, і його тихі очі неначе побадьорнішали й засвітились.

— Знаєте, Леонід Семенович бував у нас частенько, приїздив кільки раз влітку. Так щось мені здається, що він ніби мав на думці сватать мою дочку. Я примітив, що до того діло йдеться.

— Дай боже! Панич гарний, і батько його грошовитий чоловік! — сказав диякон.

— Але, бачите, отче дияконе! — О. Артемій, наче зопалу, схопився з крісла і потім ніби підскочив, неначе на його хто сипнув гарячим приском. — Але, бачите… їздить він та їздить до нас, наче вдає з себе жениха, а сватати — не сватає! — вже гукнув на всю гостинну о. Артемій не то з злістю, не то з смішками, ще й руки розставив на всю їх довжину.

Він став одразу ніби приском та вітром. Диякон прищулився і ввесь обернувся ніби в теплий віск та «єлей».

Але після останніх слів о. Артемій і сам на часок став ніби «єлеєм» та тихим вітрецем. Він підбіг до о. диякона, поклав йому руку на плече й нишком, ніби по секрету, промовив, нахилившись трохи не до самого вуха.

—Заїдьте, будьте ласкаві, до Панасенка ніби на чай. Ви ж добре з ним знайомі. А за чаєм розбалакайтесь в паничем та ніби в жарти й спитайте, чи думає він сватать мою Ватю, чи так з нудьги забавляється отут в нас в Горобцівці?

—Добре, отче благочинний! Заїду й розпитаю, — сказав Добриловський тихенько й увесь став ніби ще м’якіший. Він помалесеньку нахилив довгу шию й стовбовату голову й знов випростав їх так помалесеньку, що й один волосок на голові й на бороді не поворухнувся.