Поміж ворогами - Сторінка 8

- Нечуй-Левицький Іван Семенович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Казав волосному й жалівся мировому, — сказав писар, — але ще од мирового не маємо ніякого приказу й звістки.

— А поки той приказ вийде, то люде спасуть сінокіс увесь дочиста. Вже й на моєму сінокосі позавчора попались чужі воли в спашу, — сказав о. Артемій.

«Певно, держить людські воли в займані, та люде не хотять викупить. Буде, мабуть, просити, щоб волосна управа нагнала мужиків…» — подумав писар.

— Хто то вчора приїздив до волості з дзвоником? — спитав о. Артемій в писаря.

— То приїздив становий пристав.

— Чого ж це він приїздив?—спитав о. Артемій.

— Не знаю. Чогось кликав урядника… «Ну та й цікавий же!» — подумав писар.

— Чи вже скінчив ваш батько свій новий дім? — спитала Сусана Уласівна в писарші.

— Вже давненько! — одповіла писарша й запишались.

— Чи гарний же вийшов? Гарні покої? — спитала благочинна.

— Гарний і просторний дім. Господи, який гарний та світлий, — сказала писарша й знов запишалась.

— Буде такий завбільшки, як наш, чи менший? — спитала благочинна.

— О, багато більший! І вікна трохи більші, ніж у вас, — сказала писарша, зирнувши бистро на вікна.

— Чи й мебіль вже купили? Вже обставились зовсім?— спитала в писарші Ватя, котра, впоравшись в столовій коло самовара, увійшла в гостинну й сіла на канапі.

— Вже привезли й поставили. Мебіль така гарна, така гарна, що й сказати не можна! Навдивовижу гарна!

— Така, як оце наша, чи яка інша? — спитала благочинна, здержуючи легкий осміх на устах.

Писарша зорила швидкими очима кругом гостинної, бистро кинула очима по віденських стільцях і промовила:

— Краща, ніж ваша; стільчики такі, як у вас, тільки червоні, а канапа й крісла більші й кращі, ніж ваші.

— Чи вікна та двері високі в новому домі? — спитала в писарші Ватя.

— Господи, які високі та здорові й вікна й двері! А вікна якісь чудні, на п’ять шибок: чотири внизу, а вгорі тільки одна, довга через усе вікно, ще й одчиняється знизу вгору, неначе лядка. Та в кімнатах ясно, світло! А на стелі в залі ще й кружало вироблене по самісінькій середині. Господи, як гарно все пороблено! зовсім по-панській, — чванилась писарша.

— Чи вже чай настоявсь? — спитала благочинна в Ваті.

— Вже, мамо! Ходім пити чай, бо я голодна, — обізвалась Ватя.

— Прошу в столову до чаю! — обернулась благочинна до писарші, вставши з канапи і важкою ходою простуючи до дверей столової.

Усі встали й пішли слідком за благочинною рядочком, як пливуть качки на ставу. В просторній столовій на довговастому столі, вастеленому чистою білою скатеркою, вже парував самовар. Артемій посадив писаря поруч з собою; благочинна сіла з писаршею по другий бік стола. Ватя налила стакани чаю й перший стакан обнесла кругом стола й подала писарші. Писарша зирнула Ваті в очі й неначе прочитала в їх, в ласкавому, солоденькому і ввічливому погляді, причину ласкавих запросин на чай, ласкавого панькання коло неї й запобігання ласки. В писарші аж очі заграли од того несподіваного здогаду. Вона переглянулась з писарем, підвела трохи брови вгору, але писар і не думав догадуваться, за що то його жінка говорить до його очима, натякає устами й бровами. Було знать, що писаршу брала нетерплячка щось сказать чоловікові: вона аж зайорзала, засовалась по стільці. Старий віденський стілець легенько зарипів під писаршею.

Подавши усім чай. Ватя взяла одну тарілку з скибками пухкої свіжої паляниці, другу тарілку з гарячими пиріжками, знов обійшла кругом стола й поставила тарілки перед писаршею. Потім вона вернулась, взяла в одну руку маслянку з маслом, в другу молошник з молоком і знов поставила перед писаршею.

— Прошу вас, Феодосіє Семенівно! будьте ласкаві! пиріжки намазуйте маслом, поки гарячі, бо незабаром вже й прохолонуть, — припрошувала Ватя писаршу.

«Знаю, знаю, чого ти так коло мене тупцюєш! Знаю, знаю! Як крутиться, як панькається! — подумала писарша, — А колись передніше то мене й не просили до себе. Знаю, до чого то воно стосується».

Писарша трохи не крикнула до свого чоловіка через стіл: «Знаю, знаю, до чого воно йдеться!» — і ледве через силу вдержала язика за зубами.

О. Артемій розмовляв з писарем все за волосні справи та за нового сільського старшину, Леська, котрого недавно обрала громада.

— От тепер Лесько трохи поправиться на кращому хлібі, а то він був вже занидів, захляв, зовсім опустився з своїм хазяйством. Леськи з давніх-давен були перші багатирі на селі, а цей чогось захляв, скапцанів, — сказав о. Артемій і, нахилившись до самого вуха писаря, додав тихо, — мабуть, тим, що дурний, а дурні усі хлянуть, бо… поневолі мусять хляти.

Писар осміхнувсь.

— Ой дурний, їй-богу, дурний! — гукнув о. Артемій вже на всю хату. — Тільки ж він хитрий-хитрий! Теперечки він поправиться.

— Може, й поправиться трохи, як не розіп’ється… — знехотя обізвався писар, — управитель вже прийняв його воли й корови на випас на панській луці дурно, без плати.

— Прийняв? А моїх волів то й не приймає! — сказав о. Артемій. — Ото добре буть волосним! Краще й вигодніше, ніж попом.