Потороча Хрипка - Сторінка 3

— Тільки одного не забувай, сину: як би тобі не було тяжко в житті, не зроби жодного недоброго вчинку. Ніколи не візьми нічого чужого, ніколи нікому не говори неправди. Знай, що як перетерпиш лихо, — буде добре.

І Андрійко увесь час слухав неню.

Іноді траплялися такі добрі пани, що, коли він їм почистив черевики, не тільки не торгувалися, а ще давали йому більш як треба.

— Оце тобі за чищення, а це — на цукерки лиши собі!..

Тільки таких панів було дуже мало, а через те за два роки він не зібрав з тих грошей, що давано йому на цукерки, й десятьох карбованців. Але він мріяв зібрати ще й потім перейти від свого господаря-чоботаря до школи, щоб навчитися там всяких добрих наук й зробитися розумним…

Та ж нині, восени, настали для нього найгірші часи. Коли люди мають трошки забруднені черевики, як от влітку, то вони радо їх дають почистити. Навпаки, якщо чоботи будуть дуже брудні, то ніхто чистити не хоче. Раз, що люди завжди бояться й стидаються малого бруду, як великого, а по-друге, за цих днів, коли раз у раз йде дощ, ніхто не хоче спинятися на вулиці й зайвий час мокнути, поки він почистив би чоботи, що зараз знову стануть брудними. Через те вже кілька днів Андрійко майже нічого не виробив. Господар його безжально бив, і з кожним днем все дужче. Тоді хлопчик, щоб не терпіти нової муки та знущання, почав віддавати шевцеві по 70 копійок з тих грошей, що він заощадив.

А сьогодні з ним трапилось велике нещастя, на яке нема вже ради. За цілий день ніхто не дозволив йому почистити чобіт, і тільки аж увечері хлопчик побачив на другім боці вулиці пана, що стояв, чогось чекаючи. Андрійко знав, що такі пани, котрим доводиться чогось чекати на вулиці, знічев’я найчастіше дозволяють почистити їм чоботи. Отож він мерщій кинувся на другий бік й не вгледів, як підскочив під візника. Той штовхнув Андрійка голоблею. Андрійко впав у болото. Його скринька розчинилась, й відтіль повипадали не тільки всякі щіточки, вакси, масті, але ж і всі його гроші.

Болото було велике, перемішане з мокрим снігом. В тім місці вулиці було темно, й по ній увесь час неначе навмисне їхали візники, підводи з вагою, автомобілі… Отож, як не шукав Андрійко, але ж грошей майже не знайшов. Загинуло також багато й хазяйського майна: деякі шабатурки закотилися, на інші наїхали колесами підводи, побили пляшечки, потрощили коробочки та щіточки…

— Я знаю, що мій господар мене вб’є! — скінчив своє сумне оповідання Андрійко. — Мені краще вмерти з голоду… Я й пішов просто геть з міста. Тепер дійду до якогось лісу, ляжу там і лежатиму, поки не вмру або ж поки не з’їдять мене вовки…

Хлопчик промовив ці слова зовсім спокійно, без жодного ляку. Видно було, що йому байдуже до всього навколо.

Хрипка уважно слухала, а коли він замовк, запитала:

— Ти ж їв що сьогодні?

— їв вранці бараболю. Але вже більше я не буду нічого їсти…

Потороча мовчки встала й десь зникла. За хвильку вона повернулася й принесла хлопчикові дві великі моркви та брукву.

— Не маю нічого ліпшого, — сказала вона. — Таж з’їж бодай це. Трохи підкріпишся, а потім ляжеш спати…

— Ні, ні! Я не буду їсти, бабусю. Це мені не допоможе. Нехай краще я швидше вмру! — сумно відповів Андрійко, хоча йому невимовно кортіло вп’ястись зубами в солодку моркву.

— Слухай сюди, синку! — поважно промовила Хрипка. — Може, ще й не так кепсько твоїй справі. Перебудь тут до рання, переспи. Мені здається, що вранці я зможу тобі чимось допомогти.

— Ні, це неможливо! — безнадійно похитав головою хлопчик.

Але ж Хрипка почала говорити з ним, як з дорослою людиною, й нарешті сказала:

— Хіба ж тобі твоя ненька не наказувала слухати старших?.. Я ж стара й, може, знаю більше за тебе. Чому ж ти не хочеш мені повірити, що твоєму горю можна зарадити?..

Згадка про неньку вплинула на Андрійка. Жадібно згриз він брукву й обидві моркви, а тим часом Хрипка принесла йому кілька оберемків сухої соломи. Хлопчик зарився в солому, згорнувся клубочком, поклав голову на свою скриньку й міцно заснув…

Ще перед світом він вчув, як хтось обережно взяв його за плече. Хлопчик протер очі й побачив перед себе страшну, маленьку бабусю. Зі сну не пам’ятаючи, де він є, Андрійко злякано скочив на рівні ноги.

— Опам’ятайся, моя дитино! Не жахайся. Я ж тобі ще вчора говорила, що я стара й негарна. Але вже час тобі вставати, бо швидко почнеться день.

Хлопчик пригадав, що було вночі, й заспокоївся.

— Ходи за мною! — сказала Потороча й пішла вперед.

Вона вивела хлопчика з цегельні й повела до глибокої ями, де колись брали на цеглу глину. Там, на самому дні, був довгий хідник, неначе льох або печера. В ньому було темно, як вночі.

Потороча взяла кілок й почала розгромаджувати землю в стіні. Коли вона вивалила кілька цеглин, щось задзвеніло їй в руках.

— Візьми оце, синку, й вийди на світло, подивися, що то?

Андрійко ще в пітьмі вчув в своїй руці дві монети. Коли ж він вийшов з хідника, то побачив два блискучих золотих червінці.