Повернення «Галактики»

І

З усієї сім’ї Петренків найбільше люблять цю кімнату дідусь і його найменший онук — Романко. Кімната справді-таки незвичайна. Прозорі голубуваті стіни її розсіюють сонячне світло, роблять його м’яким, ніжним, дуже приємним для ока. Спеціальне устаткування регулює температуру, кондиціонує повітря. Окрім того, тут затишно і спокійно. Після обіду дідусь із онуком заходять сюди відпочити, Романко поспішає до шахового столика, а дідусь сідає у м’яке крісло перед голубою панеллю АЗМІЛу (так скорочено зветься Апарат зносин між людьми, який замінює і радіоприймач, і телевізор, і телефон, і телеграф, і магнітофон).

— Зараз ми дізнаємось, що діється на білому світі, — щоразу казав дідусь, вмикаючи магнітофонний запис.

— А ми зараз поміркуємо над шаховою задачею п’ятдесятих років двадцятого століття, — усміхався Романко, виймаючи шухлядку з фігурами.

І потім кожен заглиблювався у своє. Дідусь слухав стислий запис важливих повідомлень, переданих за час його відсутності, а онук, розставивши фігурки, починав аналіз давно зіграних партій. Це повторювалось день у день. А сьогодні…

Тільки-но хлопець висипав фігурки па дошку, як дідусь вигукнув:

— А послухай-но, Романку! — І ввімкнув магнітофон. Романко неохоче підійшов до апарата. Пролунав густий басовитий голос:

«Одержано радіограму з мезонної ракети «Галактика», яка вирушила в космічний рейс сімдесят років тому. Ракета наближається до нашої Сонячної системи і прибуде на супутник «Міжпланетний вокзал» завтра о 10-їй годині».

Дідусеве обличчя пашіло, тремтячі пальці м’яли білу бороду.

— Заспокойтеся, дідусю… — Романко взяв старого га руку.

Клацнув автоматичний вимикач, голос змовк.

— Легко сказати, Романку, «заспокойтеся»… Це ж та сама ракета, що на ній…

— …полетів ваш батько, а мій прадід? — стрепенувся хлопець. — Невже вона?

— Так, хлопче. Три роки мені було, коли батько вирушив у цю далеку експедицію. Я виріс, одружився, мої діти повиростали, тепер ось ви вже великі, діти моїх дітей, а ракета «Галактика» весь час мандрувала космічним океаном. Минали десятиліття, обірвався зв’язок, думали, що вона зазнала аварії…

— Заждіть, дідусю, — Романко замислився. — В час відльоту вашого тата вам було, кажете, три роки. А йому ж скільки?

— Тридцять три. Хотів був мене взяти з собою, та моя мати не погодилась. Як же, сумувала, я сама лишуся?..

— Отож, — міркував Романко, — сімдесят плюс тридцять три, виходить сто три. Старенький уже ваш тато. Як вони там і витримали сімдесят років! Скільки ж це продуктів треба було взяти з собою, щоб екіпаж…

— В тому то й справа, що продуктів вони брали всього на рік. — Дідусь погладив бороду, і Романкові здалося, що в очах у нього промайнула усмішка. — Правда, ще був невеликий аварійний запас — здається на чверть року.

— То хіба ж вони могли протриматись сімдесят років? — жахнувся Романко. — Може, це повідомлення передала їхня автоматична станція? А вони… вони давно вже загинули?

— Ні, любий хлопчику, — заспокійливо промовив дідусь, — вони живі й здорові. Ти ж не всі повідомлення прослухав. Ось… — він знову ввімкнув АЗМІЛ.

Засвітився екран, пролунав голос: «Зв’язок із ракетою «Галактика» підтримується регулярно. Самопочуття екіпажу хороше».

— Хороше самопочуття, чуєш? — промовив дідусь.

— Як же це… — хлопець здивовано поглянув на апарат. — Як же це вони витримали? Героїчні дідусі!

— Прадіди, — поправив старенький.

— А раз прадіди — значить ще героїчніші.

— Еге, прадіди, — задумливо промовив дідусь, — і прибувають вони до правнуків… Крізь простір і час.

Дідусь підвівся і почав ходити по кімнаті.

«Старенький уже мій дідусь, — подумав Романко. — А який же прадід?.. Якщо вони там у ракеті не стриглися, то бороди, мабуть, повиростали аж до п’ят…»

— Ну, що ж, Романку, — дідусь підійшов до хлопця і взяв його за плечі, — давай ще раз переглянемо кіноплівку, на яку знято проводи експедиції, та будемо готуватися до зустрічі дорогого гостя.

— Давайте! — зрадів онук. — Зараз я запущу апарат.

— А ти ж не забув, у якій касеті стрічка?

— Хто, я? — Романко обернувся до дідуся. — Ну, й вигадаєте. Та я ж усі кадри напам’ять знаю!.. А стрічка — в сріблястій коробці.

— Напам’ять? — перепитав дідусь. — Ану, скажи, що примітного на обличчі в мого батька, а твого прадіда?

— Що? Ну, чоло, очі, ніс… Обличчя, як обличчя.

— Оце-то примітне! — засміявся дідусь. — А вуса в нього є?

— Тоді не було, а тепер, мабуть, такі вусища, що ого! За сімдесят років, звичайно, відросли.

— Відросли чи не відросли — це ми побачимо, а ти бородавку пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. Але ж вона збоку на бороді, і тепер, звичайно, сховалася в сивому волоссі.

— Ну, гаразд, Романку, пускай кіноапарат.

Часто, дуже часто старий переглядав цей кіножурнал, показував його своїм дітям, а тепер і онукам. І кожного разу неабияк хвилювався. Він бачив рідного батька, себе в матері на руках… Гай, гай, як давно це було — сімдесят років тому… Інколи йому хотілося гукнути: «Де ж ти тепер, тату? Не діждалася тебе мати, а чи я діждуся?»