Повія - Сторінка 6

- Мирний Панас -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Оце у волості був… носив подушне… При мені бумага получена, об’явити жінці чи дітям, чи родичам яким, щоб прийшли у місто признавати… Знайшли у снігу замерзлого… Загнибіда, либонь, признав… Так щоб узяли поховати, коли хотять… Там біля його і чоботи нові знайшли і ще щось… З волості хотіли назнарошне за тобою посилати, та я сказав: все рівно буду на тім краї — зайду й скажу.

Грицько, скінчивши, подивився на Пріську, поглянув на Христю… Пріська мовчала; Христя тужила. Він знову пройшовся по хаті, раз і вдруге; знову глянув на дочку і матір… Ніхто не вгадав би, що його очима світило: чи радість, чи гірка ураза? Лице його якось перекосилося… По хаті носилося Христине лементування.

— Ви ж чули? — глухо спитався він і, повернувшись, пішов з хати. Слідом за ним, наче докір, вирвавсь нестямний крик Христі і розпався надворі. Грицько, струснувшись, повернув улицею.

— Ой лелечко!.. Ой мамочко!.. — кричала Христя, підходячи до матері. — Що нам тепер, бідним, робити?..

Вона дивилася на матір своїми заплаканими очима, а мати на неї — сухими, як огонь, палючими.

— О горенько наше! о лишенько тяжке! — тужила, припадаючи до матері, Христя.

Пріська все божевільне дивилась на неї та тремтіла. А се — наче що з-під Землі — тріснуло, писнуло… Страшний охриплий крик вирвався з Прісьчиних грудей і розлився божевільним плачем… Пріська припала до Христі, обхопила її голову руками і страшно-страшно завила.

— Моя донечко, моя голубочко, пропали ж ми навіки!

Надворі насупилося; у хаті потемніло. І серед тії темноти, неначе сови, перегукувалися дочка й мати… Тонкий виразний крик дочки зливався з охриплії лементом матері, розходився по хаті, бився об стіни, слався по долівці… Сум та туга виглядали з темних кутків.

До самого смерку голосили дочка й мати. Забули і про обід, забули про все на світі. Одарка Здерла, почувши з свого двору їх страшенний лемент, прийшла провідати, що там таке? — і насилу від Христі добилася, що то по батькові тужать. Вона кинулася була розважати Пріську, що то, може, ще й брехня… чого люди не накажуть? — та ще гірше розразила її серце, ще більше виточила сліз із старих очей. Пріська за ними і слова не скаже; що почне, то так і заллється плачем. Сумна та невесела пішла Одарка додому.

Смеркалося. Надворі, неначе туман, сірий світ коливався над землею. У хаті — чорніше сажі: тільки намерзлі вікна, мов полудою заслані очі, сіріють; і тихо-тихо, як у могилі. Замовкли дочка и мати. Пора й перестати, бо є кінець сльозам, є край і лементові: голос хрипне, сльози сохнуть, опускаються в серце, на дно душі. Замість їх устають думки, здіймаються гадки — одна другої неодрадніша, одна другої нерозважніша. В темряві вони ширяться, яснішають; давнє устає перед очима, мов воно тільки що діялося; люди проходять — живі люди; чути їх мову — живий голос… їх бідкання, регіт, радощі, сльози.

Не минули ті думки-муки Христиної і Прісьчиної голови. Дочка, забившись у куток на полу, божевільне устромила очі у сірі шибки, і на їх білуватому полі малює думка батька… її батька, низенького, натоптуваного, з круглим лицем, рудими вусами, карими добрими очима. Який сам був — такі в його й очі; недарма кажуть: видно чоловіка по очах. Він справді був добрий, не то що ніколи не зобижав її, а, було, і матір придерже, коли та розходиться лаяти… І з людьми він такий — швидше своїм поступиться, ніж у другого посяде. Мати, розсердившись, було, каже: «Що ти за чоловік? ти — макуха! свого не одстоїш!» А він їй: «Од скаженого поли вріж та тікай!» І такий він Завжди був; і п’яний — мерщій уляжеться спати, не так, як другі: на копійку вип’є, а прийде додому — усе догори дном переверне… І от тепер його немає… «Де він? Чи чує він наше бідкання за ним, чи баче наші сльози?.. Душа, кажуть, з дев’ятого дня літає по світу — може, і його душа тепер між нами?» Як би вона бажала побачити його душу, побалакати з нею!.. Розпитати, чи і на тому світі однаково, як і на сьому?.. Кажуть — смерть усіх рівняє; кажуть — на тім світі усе навпаки: тут було голодно й холодно, там — ситно й тепло; тут ти скнів душею, там — радітимеш серцем; тут мужикував, там — пануватимеш… То оце батько панує?.. Бажала б вона побачити батька паном… Вона попрохала б у його й собі панування. Або — цур йому! воно таке нещире та горде — тільки душу загубиш; краще хай на тому світі… А на сьому? Трошки б більше достатків, ніж є, та одежинку б празникову: а то і на будень, і на свято — та все одна! Чоботи нові б, сережки срібні — такі, як вона бачила у Марини, їло в місті служе, коли та навідувалася додому. Добре б було і перстень до серег мати, теж срібний, і по руці, а не такий, як у Горпини, — і срібний, та здоровий, як каблучка: щоб надіти — прийшлося прядивом підмотати…

І пішла молода Христина думка перелічувати одні за другими недостачі, пішла викладати свої таємні бажання: невеличкі вони, страх невеличкі, та й їх немає, — і серце нудьгує, що тепер за батьковою смертю ніколи їй того не прийдеться добути.

Що ж думає Пріська, забившись на піч і обхопивши свою голову обома руками? їй привиджується тепер її давнє — її доля, її гірка доля, що гонила по білому світу, поти не прибила до Мар’янівки… Вона — козача дочка, малою зосталася від батька та матері: під холеру вони полягли… і родичі, які були, померли, і вона зосталася… зосталася у чужих людей, пасла громадські гуси, пасла свині, телята, поти побільшала. А там — знову служба, служба на чужих людей, тільки не на себе. Служила вона по своїх, служила по жидах, служила й по купцях… Удова-купчиха прийняла її наостанку за хліб та одежу, ради того об’їзду, який щороку робила. Багатій і ще не старій, їй не сиділося у рідному місці, і вона вешталася по Харкову, Києву, Адесу. Пріська, як вірна слуга-наймичка, їздила всюди за нею розчісувати та прибирати свою господиню. Раз зібралися в Київ. Перед виїздом Прісьці щось усе нездужалося; боліли руки, боліли ноги, боліла голова — так що й на світ важко було дивитися. Отже прийшлося їхати. Добралися до Мар’янівки — і Пріська зовсім злягла… Що далі було — вона нічого не знає; опам’ятувалась уже у хаті Грицька Супруна. Він тоді був за прикажчика у пана, і її кинула там господиня, бо так наказав управитель-німець. Вичунявши, вона все дожидала господині, що ось же над’їде і візьме її з собою. Та, видно, господиня не дуже побивалася за нею, бо щось довго не верталася. Пріська хотіла найнятись у кого з козаків; та Грицько не пустив — одслужи перше той хліб, що, лежачи, переїла! Пріська Зосталася. Там вона і з Пилипом стрілася: він був за робітника у прикажчика. Одна доля, одно лихо людей докупи зводить… Грицько такий сердитий, крикливий; жінка його Хівря — така уїдлива: тільки й чуєш, як Хівря лав Пріську або Грицько кричить на Пилипа… Наймичка і кріпак зійшлися якось, скаржачись одно другому на свою долю. Пріська при тому запримітила, шо у Пилипа і очі карі, і вуса шовкові. Пилипові теж кинулась у вічі Прісьчина постать струнка, її норов тихий, її голос любий… Частіше та частіше вони почали сходитись. Оце, дивись, Пилип товар погнав до водопою, а Пріська — хвіть відра! — і собі побігла по воду… Або кинеться Пріська за топливом в огород, а Пилип уже тут і вродився!.. Уже Прісьці і одбуток вийшов, а Пріська все не йде від Грицька з двору і все більше та більше жаліється Пилипові, яка Хівря сердита. Одного разу збіглися вони уночі в садку під яблунею. Пилип яблука стеріг, а Пріська… чого Пріська тут опинилася? — і досі не знає, а може, й забулося… Не забулося тільки Прісьці, як тії ночі цілував Пилип і без того її гаряче лице, як клявся, що він її кохає і довіку буде кохати; як обіцявся, що, тільки вони поберуться, він вибудує нову хату, і як вони заживуть своїм господарством. Пріська не згоджувалася, бо Пилип кріпак. «Хіба кріпаки не люди? — спитав він. — І кріпаки живуть на землі, а не під землею…» Подумала Пріська, погадала: за нею її сирітська доля — гола, боса й простоволоса, а попереду… нужда та недостачі, довічна робота на чужих, довічна праця… Добре ж, поки здоров’я, поки сила служе; а як занедужа, от як недавно трапилося? Без роду, без пристановища — хоч під тином складай руки. Правду Пилип каже: і кріпаки живуть на землі, а не під землею… І вона згодилася. Пішли до управителя, а управитель не тільки не заборонив, а ще й похвалив за те, що вона не злякалася кріпацтва. Казав, що то, може, у других панів кріпацтво страшне, а в їх… він і хату нову обіцяє, і город, і поля на нове господарство. У першу неділю вони й побралися. Хоч управитель і збрехав, надававши таких обіцянок, та хіба не все рівно Прісьці робити? Що робила купцям, жидам, то тепер — на пана: уїжджена коняка везе, не зупиняючись. Та й управитель таки не зовсім збрехав: хоч не дав він городу й нової хати, зате велів жити сусідами з Грицьком; все ж у їх своє господапство. Грицько, правда, лається: де не візьметься яке ледаща, і а ги-о-ги на шию! Хівря славить Пріську на всю Мар’янівку: і сяка, і така, і нетіпанка, і нечепуруха!.. Та сількісь: ні Пилипові, ні Прісьці не привикати до лайки. Живуть вони собі удвох тихо та мирно… Через рік уродився їм син Івась, на другий — дочка Христя. Івась не видержав — поліг, а Христя очуняла — росла собі. І то матері утіха: виросте — поміч буде. Так пройшло тринадцять літ; на чотирнадцятому їх звеселила чутка про волю. То не була глуха чутка, яка завжди ходила поміж кріпаками, а справжня звістка — про неї і піп читав у церкві. Зітхнули вільніше Пилип і Пріська: тепер же то вони поживуть на волі! Через два роки і сама воля прийшла. Пилипові дали грунт, дві десятини поля. Збився Пилип і на хату — свою-таки хату!.. Господи, яка то була радість Прісці! Як вона рук не жаліла, обмазуючи та облиптуючи хату, щоб і холод не заходив зимою, і дощ, бува, не пробив літом… Хоч приходилося і платити за все те, хоч Пріська і досі ніяк не пойме, за що таки їм платити. За те, що вони своєю довічною працею заробили, та все ж легше, що своя хата, що не чутно ні лайки Грицькової, ні догани Хівриної. Сама собі працює коло свого невеличкого городу; Христя помагає їй. Її серце радіє, дивлячись, як дочка розвивається на волі. «Тяжко та гірко жилося нам, — думала тая Пріська, — може, дітям краще буде?» І вона гонобила надію у серці: дасть же бог — знайдеться добрий чоловік її дитині — приймемо зятя у хату. Пилип уже старий став, і вона нікчемна — хай пристає у прийми, хай молоді на очах у старих учаться хазяйнувати: оддамо їм усе.