Повість полум'яних літ - Сторінка 12

Буря йшла зі сходу. Сніжна хуртовина розгулялася по всьому, здавалось, світу. Все живе залягло, заховалося в землю, в лігва, в житла.

Третій гвардієць:

— Страшно мені. В голові ні думок, ні почуттів. Я ніби розтанув, і холод розповзається в мене по кишках. Та я перемагаю страх, бо я хоробра людина. І сержант в мене попереду хоробрий душогуб, Орлюк, чума б його забрала. Ні, я подолаю все на світі присягою своєю. Все одно. Прощайте, брати й сестри, буду орудувати. На випадок загибелі сержанта приймаю командування.

Четвертий гвардієць:

— Пишуть. Написати можна все. Щастя померти в бою. Яке щастя? Не треба мені такого щастя! Ти мені махорки дай, скільки душа моя потребує. Без махорки я не воїн, розтуди твою Гітлера, Герінга, Геббельса, Ріббентропа і весь світовий фашизм… Або горілки дають — сто грамів! Хіба це діло! Ти мені дай її раз на три дні, але щоб я почував. А тут мете, прости господи. Хоч би вже поранили чи чорти його маму знають. Ну, де ти тут, фашистська наволоч, де?

Орлюк:

— Вітре, вітре, солдатське щастя, заступи мене перед ворогом заметіллю своєю! Трудний і страшний повзу я до ненависної мети, так чи ні, так чи ні? Так! Посуваюсь точно. І взагалі — так, ні пера ні пуху… Приготуйсь! (Пошепки). За Батьківщину! Благословіть, мамо… Тихо…

Кинувся Орлюк на вартового фашиста й беззвучно всадив ножа йому між лопатки. Метнулись гвардійці в Імлі й зникли в ворожих землянках. Завила хуга.

А його матінка випроводжала, Випроводжала,научала;

Ой ти мій синку, мій Іваночку, Поперед війська не вихвачуйся, Позаду війська не зоставайся. Держися війська та все середнього, Та за товариша за сердешного, А Іван матінки не послухався, —

плакала в хуртовину Тетяна.

— І добре зробив, — посміхнувся в думці сам до себе Демид. — Воювати — кров проливати.

Поперед війська мечем махає, Мечем махав, січе, рубав!..

— Отож. «А позад війська п’є та гуляє!» — прошепотів Демид, побачивши в сніжній віхолі всю проспівану картину.

— Дозвольте доповісти, товаришу генерал армії!— сказав Орлюк, виринувши з темряви перед генералом Глазуновим. — Наказ виконано!

— Добро. Ага, добро… А де Орлюк? — запитав генерал Глазунов, не відразу впізнавши Орлюка. — Ах, це ти, Орлюк?.. Ой-ой-ой-ой! Дайте йому вина!

Орлюка, справді, важко було пізнати. Обличчя його було бліде, все в липкому зеленкуватому поті й у крові, пошматоване ніби пазурами хижих птахів чи звіра. Темно-лілова подряпина над запухлим червоним оком в крові, пошматований мокрий халат у крові. Від нього йшла пара. Він хитався.

— Тиша цілковита, товаришу генерал, — сказав він пошепки і раптом затремтів — його морозило.

Генерал швидко підійшов до нього й по-батьківському обняв за плечі.

— Ух, ти боже мій. Ну що ти? Що з тобою? Поранений?

— Ні. Гидко, — махнув рукою Орлюк і, гірко посміхнувшись, глянув на генерала.

Випивши вина, він не захотів закушувати і, щоб ніхто не помітив, нишком засумував у пітьмі, посилаючи всьому проклятому світу гіркі свої докори й погрози, поки не здолав його сон.

А король не знає, війська питає, —

Ой коли б же я знав, чий то син воював,

Я ж би за нього свою дочку дав, — Святий вечір, — співала Тетяна.

Демид посміхнувся й подивився на Тетяну останнім поглядом. Сніжна білизна вкрила його обличчя. Іній, що припорошив бороду, вуса й грубі пухнасті брови, забілів на повіках.

— Гукай, Тетяно, мороза та давай вечеряти. Сідай, Іване. Сідайте, дочки, — ледве шелестіли старі Демидові вуста. — Морозе, морозе, а йди куті їсти! Морозе, морозе, йди…

І мороз прийшов їсти кутю. Демидові стало тепло. І мороз, виявилось, ніякий не мороз, а його небіжчик дід Самійло, а сам Демид зробився малим хлопчиною і якось так легко й вільно ніби знявся й полинув у свято. І вже не Тетяна, а його молода красуня мати співала йому чарівних пісень — колядок, яких ніхто вже й не знає сьогодні. Вона співала про диво дивне, чудне диво, як у них на Петра та Дунай замерзав, а хто б віри не йняв — Демид сам там бував, — святий вечір! Демид сам там бував, — святий вечір! — шаблею лід рубав, — святий вечір! — шаблею лід рубав і коня напував. Добрий вечір!..

Лютувала хуга.

І рай далекого дитинства розкривався перед ними червоними маками, рожевим цвітом і васильками. Вони бачили його і в ньому заснули обоє, притулившись одне до одного.

На вустах у них застигла тиха усмішка до всього світу. Поступово їх замело снігом, і так їх і не знайшов ніхто аж до весни. А навесні довкола печі зацвіли вишні й груші, й тлін загиблих батьків злився з пахощами вишневого садка.

Дивовижні речі діялись на землі!

Минула весна. Минуло літо й зима. Пролинуло й третє полум’яне літо. Україна палала від Дону до Дніпра. Розгромлені в запеклих боях, котились за Дніпро величезні гітлерівські полчища. Під натиском грізної радянської зброї відступала гітлерівська Німеччина з усіма своїми сателітами. Висаджувались у повітря мости на Дніпрі. Високі пожежі довго осявали Дніпро від Поліського верхів’я до Запорозького Низу.