Повість полум'яних літ - Сторінка 34
- Довженко Олександр Петрович -Орлюк. Ховались?
Вірський. По лісах, по ярах.
Орлюк. Як ви потрапили сюди?
Вірський. Забрів. Світ за очі.
Орлюк. У кого жили?
Вірський. У вашого покійного батька… Спершу. Потім… Ох, мерзотники!
Орлюк. Ви в нашому селі заражали людей коростою?
Вірський. Так. Коростою, лишаями, трахомою…
Голоси з місць. Він рятував нас від неволі! Він дав мені коросту!
Орлюк. Що ви думали, бачивши весь цей жах, жорстокість, грабіж? Що ви думали?
Вірський. Я не думав. Були часи, коли я зовсім не думав.
Орлюк. Тобто?
Вірський. Цього було так багато, що я більше почував, ніж думав.
Орлюк. Чого — цього.
Вірський. Страждання.
Орлюк. Ці страждання, і втрати, й споглядання жахливого, — чи облагородили вони вашу душу, очистили?
Вірський. Від чого?
Орлюк. Відповідайте на запитання.
Вірський. Не розумію запитання. Коли загинув ваш батько й мати, і всі рідні вашої дружини…
Орлюк. Я не питаю вас про загибель мого роду. Я прокурор і прошу вас відповідати на запитання. Я повторюю: нещастя, що впали на вашу голову, зробили кращою, благороднішою вашу душу, як про це пишуть у книжках ось уже кілька століть?
Вірський. Ні.
Орлюк. Вони принизили, приголомшили вас?
Вірський. Так. Мабуть, що так. Людина народжена для радості, праці, для братства. Фашисти принизили в моїй свідомості високе ім’я людини. Я перестав відчувати себе вінцем творіння.
Орлюк. Ви можете сказати про це докладніше?
Вірський. Не хочу. Я можу лише додати, що вони дали мені багато підстав бути недобрим, жорстоким і мстивим ненависником людства.
Орлюк. Але ви радянська людина. Ви не можете не любити людства й погано про нього думати.
Вірський. Дякую вам. Звичайно. Але зараз я взагалі не можу про людство думати. Нехай воно саме подумає, дивлячись на мене. Я прошу не задавати мені таких питань.
Орлюк. Вам важко?
Вірський. Не питайте багато. Можна померти від спогадів.
Орлюк. Заспокойтесь. Ви на трибуні свідків.
Вірський. Я не свідок. Світ, про який ви питаєте, він— свідок…
Величко. Товаришу прокурор, конкретніше.
Орлюк. Ви пізнаєте цю людину? Хто ця людина?
Вірський (пильно дивлячись в самі очі Гріїбовського). Це не людина.
Орлюк. Грибовський?
Грибовський. Найн, іх бін кайн Грибовський. їх бін Леон Жерар фон Ельзас-Лотарінгія.
Вірський. Дозвольте, де ж я його бачив?
Орлюк. (до Грибовського). Може, вам страшно говорити рідною мовою? Страшно вимовити слова: тато, мамо, брат, сестра, люди, вбив, занапастив, знедолив, віддав у неволю?
Грибовський. Їх ферштеє ніхт.
Вірський. Дозвольте, дозвольте, покличте сюди розстріляних!
Орлюк. Введіть розстріляних. Відчинилися двері. П’ятеро розстріляних підійшло до столу — Антоніна, Демид Сорока, Олена Ступакова. Подорожній і Гліб Бовкун. Грибовський глянув на них і затремтів. Затрусились Курбацький і Шредер.
Орлюк. Олена Ступакова!
Ступакова. Я.
Орлюк. Років?
Ступакова. Двадцять чотири. Однолітки.
Орлюк. Удова?
Ступакова. Вбили ж Андрія. Партизан був. І діток двоє вбили, і батька Андрієвого й мого. Удова й сирота. Кругом сирота.
Орлюк. Ви були розстріляні?
Ступакова. Була. Я? Була.
Орлюк. Чому ви весь час посміхаєтесь?
Ступакова. Не зважайте. Вона поза моєю волею, ця посмішка. І голос, кажуть, змінився відтоді.
Орлюк. Вам не смішно зараз, громадянко Ступакова?
Ступакова (сміється). Ні.
Орлюк. Вам хочеться плакати?
Ступакова. Робити щось хочеться. Працювати.
Орлюк. Не журіться. Ми з вами ще попрацюємо. Тільки не треба сміятися. Прошу вас, не смійтеся.
Ступакова. Я не сміюсь, Ваню, —я плачу, як і ти.
З Орлюкових очей текли сльози гніву. Але він не плаказ. Світ відбився в ньому. І цього не витримав один з злочинців.
— Питайте мене! Все скажу! — застогнав Курбацький і вдарився головою об лаву.
Величко. Хвилинку!
Орлюк. Прошу.
Величко. Підсудний Шредер, станьте тут. Підсудний Шредер, скажіть, чи входило в плани німецького уряду створення якої-небудь форми української державності?
Шредер. Ні.
Величко. Чи входило в плани вашого уряду знищення всіх сепаратистськи настроєних українців?
Шредер. Так.
Грибовський. Я — Грибовський!
Мандрика. Це він! Ой же й хитрий! Тож-то я дивлюсь — ніби він. Це ж така паскудна людина!.. Жах!..
Була вже північ. По темних дорогах тяглися з заходу визволені з неволі радянські люди. Несли рештки свого добра, гнів, і горе, й страшні вісті про криваві розправи.
— А хто там? Хто йде?
Стояли коло хат і по дорогах і гукали в пітьму, чекаючи на повернення рідних.
— Хто там? Які? Чи не тутешні? Чи не свої?
Ні, не свої. Ішли полтавські, донські, воронезькі.
— А чи не доводилось, не стрічали наших?
— Ні, не доводилось, не стрічали!
І знову рипали двері. І знову гукала в пітьму надія.
— Ой хто там, хто? А чи не бачили? А чи не чули?